програти, – виправдовувався Чарльз.
– Не міг?! – гаркнув коротун. – Але ж ти казав, що виграє мій кінь. Де гарантії?
– Тут не може бути гарантій, містер Сандерс. У нас чесні змагання. Усе залежить від самого коня.
– Треба було заплатити жокею, тренеру, підмінити коня, що завгодно!
– Це було неможливо, містер Сандерс, я не міг дозволити собі таке.
– Не мимри, Пейдж! – Сандерс глибоко вдихнув і промовив металевим голосом: – Я забираю Пегаса, ноги його не буде у твоєму звіринці. Кімберлі злучай з ким хочеш. Хоч з тим вискочкою, хоч з віслюком. А ти ж знаєш, що без мого Пегаса розоришся, ніхто і не гляне у твій бік, Пейдж.
– У мене тепер є Метеор, – з тінню насмішки сказав Чарльз.
– Твій Метеор годиться на мило, а не для кінного бізнесу.
Сандерс кинув останній злісний погляд на Чарльза і протупотів повз мене на своїх коротких ніжках. Я підійшов до шурина і поклав йому руку на плече.
– Не засмучуйся, Чарльзе, таких, як Сандерс, повно. Через одного негідника іподром не розвалиться.
– Жуль, я не засмучувався б, якби не Пегас… – зітхнув він. – Дорогий мені цей кінь. Батько подарував його Сандерсу прямо перед своєю смертю. Це останнє, що тато залишив після себе. Не розумію, навіщо він так вчинив із сином Наполеона.
У цей момент знову Чарльза покликали на скачку. Він мусив іти, не закінчивши свою розповідь. Я вирішив не повертатися на трибуну. Щось мучило мене. Не знаю як це назвати, але якесь відчуття загрози прокралося у свідомість. Деп мовчав, слідуючи за мною.
Ми стриміли біля спеціального пристосування для тренування коней. Учасників першої скачки, за яких відповідає сам Чарльз, поміщають у так звану «водилку», де втомлені коні повільним кроком ідуть під дією механізму, що крутиться і змушує їх крокувати. Так вони відпочивають після забігу.
– Жуль, ти засмутився? – нарешті подав голос Деп.
– Ні, – але відповідь моя прозвучала так нещиро, що детектив, звісно, зрозумів, як я себе насправді почуваю.
– Хіба погано, що такий скакун здобув перемогу? – Деп став переді мною, затуливши вид на коней.
– Він виграв вперше за 3 роки, – сумно мовив я. – Метеор завжди приходив мало не в кінці. Як так виходить?
– Ну, Жуль, так і виходить. Життя таке передбачуване, – потис плечима Деп.
– Ти хотів сказати «непередбачуване»? – виправив я його.
– Я рідко помиляюся, – похитав головою Деп. – Усе правильно.
– Але чому? – не второпав я.
– Я передбачив, що так вийде. Щось підказало мені, що кінь цей, Метеор, ну не може прийти в кінці з таким темпераментом.
– Що ж тоді з ним сталося?
– Йому влаштували перемогу.
– Хто? – мої брови ковзнули вгору.
– Я, – скромно опустив очі мій друг.
– Деп! – скрикнув я, уже не в змозі себе стримувати. – Що ти верзеш?! Як це?
– Жуль, нічого кримінального, – хитро схилив голову Деп. – Я просто повернув усе на свої місця.
– Та