року: привіз із собою дружину й двох малих дітей. У місті вже багато років не було жодного лікаря: попередній вийшов на пенсію й поїхав до Флориди 1980-го, і з того часу окружна рада марно шукала когось йому на заміну. Місто потребувало лікаря, та незважаючи на купу заохочень, пристойного кандидата було важко знайти: ніхто не хотів жити в застійному провінційному містечку. На щастя, Мерилін, дружина доктора Боннера, народилася тут і, подібно до Аманди, вважалася ледве не королівською особою. Батьки Мерилін, Беннети, мали за містом величезні сади, де росли яблука, персики, виноград, голубиця[4], і коли Девід Боннер закінчив ординатуру, то перебрався до жінчиного рідного міста й розпочав там практику.
Роботи одразу стало хоч греблю гати. Утомлені пацієнти, які раніше змушені були сорок хвилин труситися в авто до Нью-Берна, щодня вишиковувалися у чергу під дверима його кабінету, проте Боннер розумів, що багато на цьому не наживе. Це просто було неможливо у маленькому містечку бідної округи, хоч би скільки в нього було пацієнтів і хоч якими були б родинні зв’язки. Ніхто в місті не знав, що сади Беннетів давно закладено, і в перший же день, коли Боннер перебрався до Орієнтала, тесть підступив до нього з проханнями про позику. З того часу він допомагав батькам дружини, і жити в містечку було настільки дешево, що таке навантаження не завадило йому придбати просторий котедж на березі Сміт-Крік. До того ж дружина була щаслива повернутися додому: вона вважала Орієнтал ідеальним місцем для дітей, і значною мірою мала в цьому рацію.
Доктор Боннер був великим шанувальником свіжого повітря. Він займався серфінгом, плавав, ганяв на велосипеді й бігав. Усі швидко звикли до того, як він буквально біжить по Брод-стріт з роботи додому. Бувало й так, що він не міг зупинитися й вибігав дорогою аж на околиці. Люди сигналили, махали руками, викрикували привітання, а Боннер кивав на ходу, навіть не збивши крок. Іноді, пропрацювавши до пізнього вечора, він вибігав, коли спадали сутінки, і саме так трапилося 18 вересня 1985 року. Він вийшов із дому, коли вже вечоріло. Докторові Боннеру не спало на думку, що дорога може й досі бути слизькою після пообіднього дощу, який достатньо довго змочував асфальт, аби масний дорожній бруд вийшов на поверхню, проте був недостатньо сильним, аби змити його на узбіччя.
Він вийшов на звичний тридцятихвилинний маршрут, але додому того вечора не повернувся. Коли зійшов місяць, Мерилін занепокоїлася і, попросивши сусідів посидіти із дітьми, сіла в авто й поїхала на пошуки чоловіка. Просто за поворотом на виїзді з міста, який затуляла купка дерев, вона побачила карету «швидкої», авто шерифа й невеликий натовп. Там вона дізналася, що її чоловік загинув від удару вантажівки: водій не впорався з кермом, і його занесло.
Вантажівка, повідомили Мерилін, належала Такові Гостетлеру. Водій, якого невдовзі звинуватять у ненавмисному вбивстві й створенні аварійної ситуації, що призвела до смертельних наслідків, виявився вісімнадцятирічним хлопцем, який стояв тут же, закутий в наручники.
Звали