посеред ночі тікала з дому через вікно своєї кімнати й прямувала до гаражу. Часто він чекав на неї, однак бувало й так, що прокидався від того, що вона вмощувалася поряд із ним на матрацсі, який він розкладав на підлозі гаражної контори. Тоді вони разом ішли до струмка, і Довсон обіймав її, коли вони всідалися на найнижчій з гілок старезного віргінського дуба. Кефалі, вистрибуючи з води, виблискували боками у світлі місяця, Аманда переказувала суперечку із батьками, часто ледве стримуючи сльози, але пом’якшувала деталі, аби не образити його. Він був їй за це вдячний, та насправді добре знав, що саме про нього думали її батьки. Однієї ночі, коли вона розплакалася особливо сильно і сльози суцільним потоком лилися її щоками після чергової баталії, він м’яко зауважив, що для неї буде ліпше, якщо вони припинять зустрічатися.
– То ти цього хочеш? – прошепотіла вона тоді надламано.
Він міцніше обійняв її, притиснувши до себе.
– Я просто хочу, щоб ти була щаслива, – прошепотів він.
Тоді й вона міцно притислася до нього, обіймаючи його за плечі. І в той момент він дужче, ніж будь-коли, ненавидів себе й своє походження.
– Я найщасливіша із тобою, – тремтливо відповіла вона.
Тої ночі вони вперше кохалися. І протягом наступних двадцяти років, ба, навіть більше, він беріг у собі ті її слова й спогади про ту ніч, знаючи, що вона тоді говорила правду про них обох.
Літак сів у Шарлотті, і Довсон, закинувши торбину й чохол із костюмом на плече, попрямував крізь термінал. Він не звертав уваги на те, що відбувалося навколо, бо єдиним, про що міг думати, були спогади про те їхнє останнє спільне літо. Тієї весни вона отримала звістку про вступ до Університету Дюка – вона про це мріяла з дитинства. Перспектива від’їзду й відірваність від сім’ї й друзів тільки підсилили їхнє бажання проводити якомога більше часу удвох. Вони годинами лежали на пляжі, каталися на авто із увімкненим на повну радіо або просто гуляли довкола Такового гаража. Вони божилися, що її від’їзд майже ніяк не вплине на них і що або він їздитиме до Дарема, або вона навідуватиметься до нього. Аманда була упевнена, що якимось чином у них все має вийти.
Однак її батьки мали інші плани. Одного серпневого недільного ранку, десь за тиждень до її від’їзду до Дарема, вони заскочили її зненацька, не давши втекти з дому. Говорила мати, та Аманда знала, що батько стане на материн бік.
– Ми терпіли довго, але тепер вже досить, – почала мати. Дивовижно спокійно вона повідомила Аманді, що якщо та й надалі матиме справу з Довсоном, то їй доведеться забратися з будинку у вересні і почати оплачувати свої потреби самостійно, включно із навчанням. – Нащо нам витрачатися на університет, коли ти все одно псуєш собі життя?
Аманда намагалася їй заперечити, але мати не спинялася:
– Він затягне тебе на дно, Амандо, але зараз ти надто молода, щоби це розуміти. І якщо ти хочеш дорослої свободи, то доведеться взяти на себе й дорослу відповідальність.