вона також божевільна, і їй не треба комусь подобатися.
Жінка відійшла, а Вероніка дивилася на гори, які маячили за мурами Віллєти. У неї зажевріло бажання жити, але вона рішуче його відкинула.
«Мені треба якнайшвидше роздобути пігулки».
Вона замислилася про свою ситуацію тут, аж ніяк не ідеальну. Якби навіть їй дозволили витворяти всі ті безумства, які їй захотілося б, вона не знала б, із чого почати.
Вона ніколи не робила нічого безумного.
Трохи прогулявшись у саду, усі повернулися до їдальні й пообідали. Після обіду санітари повели чоловіків і жінок до величезної зали для відпочинку, де було багато всякої всячини – столи, стільці, канапи, фортепіано, телевізор і широкі вікна, крізь які можна було милуватися сірим небом і низькими хмарами. Вікна не були заґратовані, бо зала виходила в сад. Двері були зачинені через холод, але досить було повернути ручку, щоб знову вийти й гуляти між деревами.
Більшість дивилися телевізор. Дехто дивився в порожнечу, інші стиха розмовляли між собою – але хто цього не робив хоч колись? Вероніка помітила, що літня жінка, Марі, тепер приєдналася до великої групи в одному закутні величезної зали. Кілька пацієнтів проминали Вероніку, і вона спробувала приєднатися до них: хотіла послухати, про що вони розмовляють.
Вона намагалася приховати свої наміри. Та коли підійшла близько, вони замовкли й – усі разом – подивилися на неї.
– Чого вам треба? – запитав літній пан, який здавався лідером Братства (якщо така група справді існувала й Зедка не була більш божевільною, ніж здавалася).
– Нічого, я лиш проходила.
Усі перезирнулися й недовірливо похитали головами. Один із них зауважив іншому: «Вона лише проходила!» Інший голосніше повторив цю саму фразу – і за мить усі почали викрикувати ці слова.
Вероніка не знала, що їй робити, її паралізував страх. Один санітар, дужий і з неприємною зовнішністю, підійшов подивитися, що відбувається.
– Нічого, – відповів йому один із групи. – Вона тільки проходила. Зупинилася тут, але незабаром піде далі.
Уся група дружно зареготала. Вероніка гмикнула, напівобернулася й пішла геть, аби ніхто не помітив, що її очі наповнилися слізьми. Вона вийшла в сад без теплого одягу. Один із санітарів намагався переконати її повернутися, але до нього підійшов інший, який щось йому прошепотів, й обидва дали їй спокій на холоді. Не було сенсу дбати про здоров’я приреченої.
Вона була спантеличена, напружена, роздратована на саму себе. Ніколи Вероніка так по-дурному не потрапляла в пастку провокацій, адже вона з дитинства навчилася, що треба завжди триматися байдужою, поки не виникне нова ситуація. Проте ці божевільні домоглися, щоб її опанували сором, страх, гнів, бажання повбивати їх, поранити їх словами, яких вона ніколи не наважиться вимовити.
Мабуть, пігулки (або лікування, спрямоване на те, щоб витягти її з коми) перетворили її на жінку слабку, неспроможну захистити себе. Вона зустрічалася з гіршими ситуаціями у своєму