на корчі у шлунку; вона не знала, чим була спричинена її нудота: ослабленим серцем чи докладеними зусиллями.
– Я не знаю, що таке божевільний, – прошепотіла Вероніка. – Але я не божевільна. Я самовбивця, яка не змогла домогтися свого.
– Божевільний – це той, хто живе у своєму світі. Як шизофреніки, психопати, маніяки. Або це ті люди, які відрізняються від інших.
– Як ти?
– Думаю, – провадила Зедка, вдавши, ніби не почула її коментар, – ти вже чула про Ейнштейна, який стверджував, що не існує часу без простору, а існує поєднання цих категорій. Або про Колумба, який наполягав, що по той бік океану немає безодні, а є материк. Або про Едмунда Гілларі, який запевняв, що людина спроможна піднятися на Еверест. Або про «Бітлз», які створили іншу музику й одягалися всупереч звичаям своєї епохи. Усі вони – й тисячі інших теж – жили у своєму окремому світі.
«Ця психічно хвора говорить речі, які мають сенс», – подумала Вероніка, пригадуючи розказані матір’ю історії про святих, які вміли розмовляти з Ісусом або Дівою Марією. Вони теж жили у своєму окремому світі?
– Я бачила жінку в червоній сукні з декольте і з каламутними очима, яка ходила вулицями Любляни, коли термометр показував п’ять градусів нижче нуля. Я думала, вона п’яна, й хотіла допомогти їй, але вона відмовилася від моєї куртки. Можливо, в її світі було літо; а її тіло залишалося гарячим, жадаючи когось, хто її чекав. Можливо, та особа існувала лише в її мареннях, але вона має право жити й померти, як їй хочеться, хіба не так?
Вероніка не знала, що сказати, але слова божевільної мали сенс. Хто знає, чи вона не та сама жінка, яка ходила напівголою вулицями Любляни?
– Я хочу розповісти тобі одну історію, – сказала Зедка. – Могутній чаклун, який надумав зруйнувати царство, вилив магічний трунок у колодязь, із якого брали воду всі жителі тієї держави. Хто її пив, той ставав божевільним.
Наступного ранку всі напилися води й збожеволіли, крім царя, який мав колодязь для себе та своєї родини, куди чаклун не мав доступу. Занепокоєний цар спробував вплинути на своїх підданців, ухваливши кілька постанов про суспільну безпеку та суспільне здоров’я: але поліцаї й чиновники напилися отруєної води й визнали абсурдними його накази, вирішивши ні в якому разі їх не виконувати.
Коли жителі того царства довідалися про декрети свого монарха, вони вирішили, що він збожеволів і його укази не мають сенсу. Із криками вони пішли до замку й стали вимагати, щоб він зрікся царства.
У розпачі цар був готовий покинути трон, але цариця запротестувала: «Ходімо до того колодязя й вип’ємо води. Тоді ми станемо такими, як і вони».
Так і зробили: цар і цариця напилися божевільної води й відразу почали верзти нісенітницю. І тоді їхні піддані покаялися: тепер, коли цар виявляє стільки мудрості, чому не залишити його на троні?
У державі запанував спокій, хоч її жителі поводилися зовсім інакше, ніж їхні сусіди. І цар зміг залишитися на троні до кінця своїх днів.
Вероніка засміялася.
– Ти не схожа на