втретє потрапляю сюди. Звуть мене Людвіг Керн, я мешкаю в кімнаті праворуч вашої.
Дівчина кинула на нього бистрий погляд, і Керн уже злякався, що зрадив себе. Але вона невимушено подала йому руку, й він відчув міцний потиск.
– Я неодмінно спитаю вас, коли чого не знатиму. Дуже вам вдячна. – Забравши зі столу свої книжки, дівчина вийшла і попрямувала сходами нагору.
Керн ще трохи посидів у салоні. Йому раптом спали на думку всі слова, що їх слід було сказати.
– Іще раз, Штайнере, – сказав шулер Фред. – Їй-право, я дужче хвилююся за ваш дебют у тій норі, ніж коли сам граю в Жокей-клубі.
Вони сиділи в барі, й Фред провадив із Штайнером генеральну репетицію. Він хотів випустити його в одній кав’ярні поблизу на компанію дрібніших шулерів. Штайнер не бачив ніякого іншого способу добути грошей – хіба що крадіжка або грабунок.
Вони з півгодини вправлялись у трюкові з тузами. Нарешті злодій задовольнився результатами й підвівся. Він був у смокінгу.
– Ну, мені вже час. Я йду в оперу. Сьогодні велика прем’єра. Співає Леман. Справжнє велике мистецтво – це для нас золоте дно. Воно поглинає всю увагу людей, розумієте? – Він подав Штайнерові руку. – Стривайте, ще одне: скільки маєте грошей?
– Тридцять два шилінги.
– Мало. Треба, щоб ті хлопці побачили у вас більші гроші, бо інакше вони не клюнуть. – Фред поліз у кишеню й витяг стошилінгову банкноту.
– Візьміть, заплатите нею за каву. Це їх принадить. Сотню потім віддасте хазяїнові, він мене знає. Пам’ятайте ж: не зволікайте гру і стережіться, коли вам випадуть чотири дами. Ну, ні пуху вам, ні пера!
Штайнер узяв гроші.
– А коли я програю? Я ж не зможу їх вам віддати.
Злодій знизав плечима.
– Ну що ж, значить, пропадуть. Таке наше щастя. Але ви не програєте. Я цих хлопців знаю. Примітивні шахраї, невисокого польоту. Ви хвилюєтесь?
– Начебто ні.
– Це теж додає вам шансів. Адже їм невтямки, що ви їх наскрізь бачите. А поки вони це помітять, ви їх уже нагрієте, і викрутитись вони не зможуть. Ну, щасливо.
– На все добре.
Штайнер перейшов у кав’ярню навпроти. Дорогою він думав: «Дивна річ! Ніхто більше не довірив би мені й чверті тих грошей, що їх цей шулер дав мені, не задумавшись. Стара пісня… І слава Богу».
У кав’ярні за кількома столами грали в тарок. Штайнер сів біля вікна, замовив чарку горілки, неквапливо видобув гаманець, у який він напхав для товщини ще паперу, й простяг кельнерові сотню.
За хвилину до нього вже заговорив якийсь миршавенький чоловічок і запросив скласти компанію в покер, по маленькій. Штайнер із знудженою міною відмовився. Чоловічок почав його умовляти.
– У мене часу мало, – пояснив Штайнер. – Півгодини, не більше. Що ж це за гра…
– Ну, не кажіть! – миршавий усміхнувся, показавши щербаті зуби. – За півгодини, пане сусідоньку, люди цілі маєтки вигравали.
Штайнер скинув очима на двох компаньйонів миршавого, що сиділи за сусіднім столом. Один був гладкий, пикатий, лисий, другий чорнявий, весь зарослий, з великим носом.
– Якщо справді півгодини, –