натяків!
Малий товстун помарширував сходами догори, енергійний і кривоногий. Сходи здригалися, з них летіла пилюка. За мить я вже бачив самі лише його штани, що розвівалися від вітру, та черевики – верхня частина тіла вже була в крамниці. Мені здалося, наче це не Льові-старший, а крижі театрального коня у вар’єте.
Через кілька хвилин ноги з’явилися знову. Потім я побачив і бронзову фігуру.
– Я купив її, – оголосив Льові. – За двадцять доларів. Зрештою, Мін – це теж непогано.
– Аж ніяк не погано, – відповів я.
Я знав, Льові купив бронзу, тільки щоб довести мені, наче й він у чомусь тямить. Якщо не у фігурах, то, принаймні, у своїй справі. Тепер він спостерігав за мною.
– Скільки часу ви ще плануєте тут працювати?
– Загалом?
– Так.
– Це залежить від вас. Хочете, щоб я пішов?
– Ні, ні. Але ми теж не можемо тримати вас тут вічно. Ви ж скоро закінчите роботу? Ким ви працювали раніше?
– Журналістом.
– Хіба знову не можете до цього повернутися?
– З моєю англійською?
– Ви вже досить непогано розмовляєте.
– Але, містере Льові! Я навіть листа не можу написати без помилок.
Льові почухав лисину бронзовою фігуркою. Якби вона була епохи Чжоу, він би, напевно, так не поводився.
– А на картинах ви розумієтеся?
– Трохи. Так само як і на бронзі.
Він усміхнувся.
– Це краще, ніж нічого. Я порозпитую. Можливо, комусь із моїх колег потрібна допомога. Щоправда, бізнес зараз трохи занепав, ви й самі це бачите по нашому прикладі. Але з картинами все інакше. Особливо з імпресіоністами. А старі полотна зараз узагалі нічого не варті. Одним словом, побачимо.
Льові знову потупцював сходами вгору. «Au revoir, підвале, – подумав я. – На певний час ти був моєю темною батьківщиною. Прощавайте, золоті лампи кінця дев’ятнадцятого століття, прощавайте, золоті аплікації 1890 року, прощавайте, меблі епохи «короля-громадянина» Луї-Філіпа, прощавайте, перські вази і струнконогі танцівниці з гробниць династії Тан, прощавайте, теракотові коні й решта мовчазних свідків давно відшумілих епох! Я вас щиро любив і провів із вами мою американську юність – від десятого по п’ятнадцятий рік життя. Ahoi та ëvoe! Репрезентуючи проти своєї волі одне з найгірших століть, я вітаю вас! Я, запізнілий і беззбройний гладіатор, вітаю вас на арені, на якій майже не залишилося левів, натомість кишить гієнами та шакалами. Вітаю вас як той, хто прагне насолоджуватись життям, аж поки його не зжеруть живцем».
Я поклонився на всі сторони світу, поблагословив антикваріат праворуч і ліворуч, а потім глянув на годинник. Мій робочий день уже закінчився. Над дахами будинків жеврів вечір, і де-не-де вже блідо підсвічувалися неонові реклами. З ресторанів по-домашньому запахло жиром і цибулею.
– Що тут сталося? – запитав я Мелікова у готелі.
– Рауль. Хоче вкоротити собі віку.
– Відколи?
– Від полудня. Він втратив Кікі, який чотири роки був йому вірним другом.
– У