що є. У Франції я пив вино.
– Франція, – мовила Наташа Петровна. – І що тільки німці з неї зробили!
– Мене там не було. Тоді я саме сидів у французькому таборі для інтернованих.
– Звісно! Як ворог!
– А перед тим я сидів у німецькому концтаборі. І теж як ворог.
– Не розумію.
– Я теж не розумію, – відповів я роздратовано.
Якийсь нещасливий випав день. Я весь час крутився у замкнутому колі й ніяк не міг із нього вирватися.
– Хочете ще чарку? – запитав я. Нам справді не було про що говорити.
– Дякую. Більше не треба. Я сьогодні вже досить багато випила.
Я мовчав. Почувався жалюгідно. Здавалося, що я скрізь і водночас ніде.
– Ви тут живете? – спитала Наташа Петровна.
– Так. Тимчасово.
– Тут усі тимчасово. Але дехто залишається назавжди.
– Можливо. Ви теж тут жили?
– Так. Але потім переїхала. Краще б я ніколи звідси не вибиралася. Але ще краще, аби ніколи сюди не приїздила, до цього Нью-Йорка.
Я був надто втомлений, щоб підтримувати розмову. До того ж чув уже занадто багато історій про видатні й звичайні життя, щоб це мене могло зацікавити. Геть нецікаво було слухати жінку, яка бідкалася, що опинилася в Нью-Йорку. Така людина належала до іншого світу, світу тіней.
Наташа Петровна підвелася.
– Мені пора.
На якусь мить я запанікував.
– Ви не дочекаєтеся Мелікова? Він уже зовсім скоро прийде.
– Я так не думаю. Прийшов Фелікс, який його заміняє.
Аж тепер я побачив маленького лисого чоловіка. Він стояв перед дверима і курив.
– Дякую за горілку, – сказала Наташа, глянувши на мене сірими, майже прозорими очима, а потім додала: – Дивовижно, як мало часом потрібно, щоб допомогти комусь. Достатньо буває навіть геть незнайомої людини.
Кивнула мені і пішла. Наташа була навіть вища, ніж я думав. Її кроки лунали на дерев’яній підлозі лунко і завзято, наче вона чавила щось ногами. Вони не пасували до гнучкої худорлявої постаті, яка легенько похитувалася під час ходи.
Я закоркував пляшку і підійшов до дверей, де стояв заступник Мелікова, Фелікс.
– Феліксе, як справи? – запитав я.
– Та так, як завжди, – відповів він не зовсім привітно і глянув на вулицю. – Хіба буває інакше?
Я подивився, як мирно та спокійно він курить, і мене охопила несамовита хвиля заздрості. Його запалена цигарка раптом стала для мене символом усього миру в світі.
– На добраніч, Феліксе, – попрощався я.
– На добраніч. Може, чогось бажаєте? Води, цигарок?
– Ні, Феліксе, дякую.
Я відчинив двері свого номера. Потужною хвилею мене захлиснув потік минулого, наче тільки й чекав, коли я повернуся. Я впав на ліжко і втупився у сірий прямокутник вікна. Не мав на це ради: переді мною виникало безліч облич, деяких уже не було серед живих, я беззвучно волав про помсту і знав, що все намарно, я хотів когось задушити, але не знав кого. Єдине, що я міг, – це чекати, а потім зауважив, що мої долоні мокрі, я плакав.