другому діяв за допомогою коньяку і рому, а потім пригрозив охоронцям доносом, оскільки вони погодилися на підкуп.
Коли Кан раптово зник, плітки, наче зграя ворон, рознеслися серед емігрантів. Кожен знав, що ця кампанія однієї людини може закінчитися лише смертю. А Кан дедалі сміливішав і сміливішав, немов кидаючи виклик самій долі. Але враз усе стихло. Я припускав, що в якомусь концтаборі фашисти давно вже забили його до смерті чи, мов оббіловану тушу, повісили на гак для м’яса, – поки не почув від Лягманна, що Кан утік.
Я зустрів його в магазині, де по радіо саме транслювали промову президента Рузвельта. Неймовірний гамір долинав крізь відчинені двері аж надвір. Перед вікном стояли люди і слухали. Я спробував поговорити з Каном, але зрозумів, що це неможливо, – хіба що кричати. Ми порозумілися жестами. Він скрушно стенув плечима, вказав на радіо, на юрбу й усміхнувся. Я збагнув: для нього важливо, щоб люди слухали промову Рузвельта, та й сам він не хотів пропустити її через мене. Я сів біля вікна, дістав цигарку і почав слухати політика, який подбав про те, щоб ми змогли приїхати до Америки.
Кан був худорлявий, чорноволосий, із великими чорними блискучими очима. Ще молодий, не більше тридцяти. Обличчя не видавало сміливих життєвих учинків; у його рисах проступала така задума і щирість, що він радше скидався на поета. Рембо і Війон теж були поетами; тільки поетові могло спасти на думку все те, що він витворяв.
Гучномовець раптово замовк.
– Даруйте, – вибачився Кан, – я мав дослухати промову до кінця. Бачили тих людей на вулиці? Частина з них ладна його просто вбити, у нього багато ворогів. Дехто вважає, що він втягнув Америку у війну, і докоряє йому за американські втрати.
– За ті, що в Європі?
– Ще й за ті, що в Тихому океані. Щоправда, японці вже зняли з нього всю відповідальність. – Кан поглянув на мене уважніше. – А хіба ми вже колись не бачилися? Можливо, у Франції?
Я пояснив йому мою проблему.
– І коли ви мусите виїхати? – запитав він.
– За два тижні.
– Куди?
– Гадки не маю.
– До Мексики, – сказав він. – Або до Канади. З Мексикою простіше, уряд там чуліший, вони прихистили вже іспанських вигнанців. Треба буде довідатися в посольстві. А які у вас документи?
Я розповів. Усмішка осяяла його лице.
– Завжди одне й те ж, – пробурмотів він. – Хочете зберегти свій паспорт?
– Я змушений. Це єдиний мій документ. Якщо зізнаюся, що він несправжній, мене кинуть за ґрати.
– Можливо, вже й не кинуть. Але вам від цього не полегшає. Маєте якісь плани на сьогоднішній вечір?
– Ні, жодних.
– Тоді зайдіть по мене о дев’ятій. Нам потрібна допомога. І є місце, де її можна знайти.
Кругле червонощоке обличчя з великими очима і дико скуйовдженим волоссям світилося добродушно, мов місяць.
– Роберте, – видихнула Бетті Штайн. – О, Боже, звідкіля ви