продавець.
– Вірю на слово.
За вікном пливла ніч великого міста, з освітленими вулицями і потоками людей. Здавалося, невидима шибка захищає нас не тільки від шуму – виникало відчуття, що ми сидимо в печері.
– Поночі навіть цигарки не смакують, – сказав Кан. – Хіба не було б чудово, якби у темряві людина не відчувала і болю?
– Навпаки, тоді біль дужчає, бо боїшся більше. От тільки кого?
– Себе. Власних вигадок. Але боятися треба не себе, а інших.
– Це теж вигадка.
– Ні, – спокійно сказав Кан. – У це вірили до 1918 року. З 1933 року знають, що це не так. Культура – тонкий шар, його може змити навіть дощ. Цього нас навчив народ поетів і мислителів. Народ той вважався високоцивілізованим. Перевершив Аттилу і Чингісхана. Аж раптом його люди з радісними вигуками на вустах перетворилися на варварів.
– Можна ввімкнути світло? – запитав я.
– Звісно.
Линули потоки немилосердного електричного світла, мружачись, ми глянули один на одного.
– Дивовижно, де тільки можуть опинитися люди, – сказав Кан, витягуючи маленького гребінця, щоб розчесати волосся по обидва боки проділу. – Але найголовніше, що кожен урешті-решт десь опиняється і може все почати спочатку. Головне – не чекати. Решта… – він повів рукою, – чекають. Чого? Що заради них час повернеться назад? Бідолахи! А ви що робите? Вже знайшли щось?
– Допомагаю сортувати речі в антикварній крамничці.
– Де? На Другій авеню?
– На Третій.
– Не має значення. Це безперспективно. Спробуйте почати власну справу. Навіть якщо ви просто продаватимете каміння. Чи шпильки для волосся. Я теж працюю у вільний час. Але тільки на себе.
– Хочете стати американцем?
– Я хотів стати австрійцем, потім чехом. Але, на жаль, німці захопили обидві ці країни. Далі я хотів стати французом – із тим же успіхом. Тепер мені цікаво, чи доберуться німці ще й до Америки.
– А мені цікаво, через який кордон мене змусять виїхати через десять днів.
Кан похитав головою.
– Поки що невідомо. Бетті роздобуде для вас рекомендації від трьох відомих емігрантів. Фойгтванґер міг би вам теж таку написати, але вона тут нічого не вартуватиме. Він належить до надто лівих сил. Америка хоч і уклала союз із Росією, але не аж так, щоб схвалювати комунізм. Генриха і Томаса Манна цінують тут найбільше, але найцінніші рекомендації – від корінних американців. Знаю одного видавця, який хоче опублікувати мої спогади. Я ніколи їх не записуватиму, але він може дізнатися про це і через два роки. Він цікавиться емігрантами. Можливо, відчуває, що матиме з них зиск. Зиск у поєднанні з ідеалізмом – безпрограшна комбінація. Я завтра йому подзвоню. Скажу, що ви один із тих людей, яких я витягнув із Ґюрсу.
– Я був у таборі Ґюрс, – сказав я.
– Справді? Втекли?
Я кивнув:
– Підкупив охорону.
Кан пожвавішав.
– Це добре! Ми знайдемо для вас кілька