чи я давав ключ поштарці. Я кивнув на знак згоди, бо раніше ніколи її не обманював. Я просто не мав на це причин.
– Навіщо ти це зробив? – запитала мама, тож я відповів їй:
– Стен. – А вона перепитала:
– Хто?
– Стен, наш швейцар. Іноді він бігає по каву, а я не хотів би пропустити жодної посилки, тож і подумав, що було б добре, якби Алісія…
– Хто?
– Алісія, поштарка. Якби вона мала ключі, то могла б заносити мої посилки одразу до нас додому.
– Але ж я не дозволяю тобі роздавати ключі незнайомцям.
– На щастя, Алісія не незнайомка.
– У нашій квартирі багато цінних речей.
– Я знаю. У нас багато чудових речей.
– Ти ж знаєш, іноді люди видаються хорошими на перший погляд, проте це враження може бути хибним. А що, якби вона щось поцупила?
– Вона цього ніколи не зробила б.
– А якби зробила?
– Але ж не зробила.
– Що ж, а ключі від своєї квартири вона тобі дала?
Мама, очевидно, дуже розлютилась на мене, хоч я і не розумів за що. Я ж не зробив нічого поганого. А якщо й зробив, то не знав, що саме було не так. І я точно зробив це ненавмисно.
Про всяк випадок я пересунувся поближче до бабусі та запитав маму:
– Навіщо мені ключі від її квартири?
Вона розуміла, що я ще більше замикаюся в собі, а я розумів, що вона мене зовсім не любить. Я знав, що насправді, якби у нас був вибір, то вона б радше їхала на мій похорон. Я подивився на люк лімузина і уявив, яким був світ до появи стель. Мені раптом подумалось: чи є у печері стеля, чи насправді там немає нічого, окрім стелі?
– Наступного разу порадься, будь ласка, зі мною, добре?
– Не злися на мене, – попросив я, потім перехилився через бабусю і декілька разів розблокував і заблокував замок на дверях.
– Я не злюсь на тебе, – відповіла мама.
– Анітрохи?
– Ні.
– Ти все ще любиш мене?
Чомусь мені здалось, що не варто було згадувати, що я зробив дублікати ключів для рознощика з «Піци-хат», для кур’єра зі служби доставки «UPS», а ще чудовим хлопцям із «Гринпісу», щоб вони могли залишати для мене статті про ламантинів та інших майже зниклих тварин, поки Стен п’є свою каву.
– Я люблю тебе так, як ніколи раніше.
– Мам?
– Так?
– Я хотів у тебе дещо запитати.
– Питай.
– Що ти там стискаєш у своїй сумці?
Вона витягла руку і розтиснула кулак. Нічого.
– Просто стискаю руку.
Хоча тепер і не час для таких слів, проте сьогодні вона була напрочуд, просто неймовірно красивою. Я думав, як краще їй про це сказати, проте всі слова здавалися недоречними і невчасними. На ній був браслет, який я для неї зробив, і від цього я почувався на сто доларів. Я люблю робити для неї прикраси, бо це робить її щасливою, а робити маму щасливою – це ще один із моїх raisons d’être.
Тепер усе інакше, а раніше я просто марив тим, щоб очолити нашу сімейну ювелірну справу. Тато щораз повторював мені, що я занадто розумний для торгівлі. Це здавалось мені нісенітницею, бо ж тато точно був значно