наша Земля стоїть на місці, а не падає крізь галактику?
– Я справді зараз розмовляю з Оскаром Шеллом? Може, прибульці вкрали його мозок для дослідів?
– Ми ж не віримо в прибульців! Тато сказав:
– Земля падає крізь галактику, і ти це добре знаєш, друже. Вона постійно падає у напрямку Сонця. У цьому вся суть руху по орбіті.
Тоді я запитав:
– Звичайно, я це знаю, але звідки береться гравітація? Тато здивувався:
– Як це – звідки береться гравітація?
– Яка цьому причина?
– А хіба на все мають бути причини?
– Ні, звичайно.
– Це було риторичне запитання.
– Що це означає?
– Це означає, що я поставив його не для того, щоб почути відповідь, а для того, щоб підкреслити зміст своїх слів.
– Який зміст?
– Що не на все мають бути якісь причини.
– Але якщо немає жодних причин, то для чого тоді взагалі існує Всесвіт?
– Бо так складаються обставини.
– Тоді чому я твій син?
– Бо ми з мамою кохалися, і тоді моя сперма запліднила її яйцеклітину.
– Мене зараз знудить!
– А я ще вважав тебе дорослим!
– Тату, я просто не розумію, для чого ми існуємо. Не як саме, а для чого?
Я спостерігав, як блискавично снували думки в його голові, а тоді тато відповів:
– Ми існуємо, тому що існуємо. Так треба.
– Що за?…
– Ми можемо скільки завгодно уявляти собі інші далекі галактики, проте ми існуємо саме у цій.
Я розумів, що він хотів цим сказати, і не сперечався з ним, хоч і не зовсім погоджувався із його думкою. Тільки через те, що ти атеїст, не означає, що ти б не хотів знати, для чого існують речі навколо тебе. Я ввімкнув свій короткохвильовий приймач і з татовою допомогою спромігся натрапити на трансляцію грецькою мовою – звучало дуже мелодійно. Ми не могли зрозуміти, про що говорять, а просто лежали, дивилися на флуоресцентні сузір’я на стелі та слухали.
– Твій дідусь говорив грецькою.
– Ти хотів сказати, говорить грецькою.
– Так, говорить, тільки вже не тут.
– А може, це саме його голос ми зараз слухаємо?
Газета вкривала нас, наче ковдра. На останній сторінці було фото тенісиста, який, мабуть, щойно виграв якийсь турнір, проте я так і не міг зрозуміти, сумним він був на цьому фото чи веселим.
– Тату?
– Що?
– Розкажи мені якусь історію.
– Добре.
– Тільки цікаву.
– Тобто не таку, як зазвичай?
– Так.
Я підсунувся неймовірно близько до нього, так що майже ткнувся носом йому в пахву.
– І ти мене не перебиватимеш?
– Я постараюсь.
– Бо так мені важче розповідати.
– А ще тому, що це дратує.
– Так, це дратує.
Понад усе я любив ці хвилини перед початком розповіді.
– Колись давно у Нью-Йорку був Шостий округ.
– Що таке округ?
– Хіба я не просив тебе не перебивати?
– Я