ніби засмучені. Щось трапилось?
Я хотів відповісти ствердно, хотів запитати: «А хіба нічого не трапилось?», хотів потягнути за нитку і розгорнути шарф моєї тиші, розпочавши все спочатку, а спромігся сказати лише «Я». Я знаю, що я не один такий, що вулицями ходить безліч людей, які замість зрозумілих вуху слів белькочуть лише: «Ай-яй-яй!», але деякі з них хапаються за те останнє слово «Я», вони говорять його швидше із відчаю, це не нарікання, це їхня молитва. А потім я втратив і своє «Я», і тиша мене поглинула. Я носив із собою купу порожніх зошитів, таких, як ось цей, і в них записував усі свої несказані слова. Ось так все і почалось. Коли я хотів купити дві булочки у кав’ярні, я писав на чистому аркуші:
«Я хочу дві булочки», і показував зошит продавцеві. Коли мені потрібна була чиясь допомога, я просто писав: «Допоможіть!», а коли щось мене смішило, я писав «Ха-ха-ха»… Замість того щоб співати під душем, я записував у зошит слова улюблених пісень, а вода змивала чорнила, і вони ставали синіми, червоними чи зеленими, і музика стікала по моїх ногах… Щовечора я брав зошит із собою у ліжко і гортав сторінки свого життя:
Я хочу дві булочки
І я не відмовився б від чогось солоденького
Вибачте, я не маю дрібніших грошей
Поділіться зі мною новинами
Мені те, що завжди, будь ласка
Дякую, але більше не буду, інакше просто лусну
Я не знаю напевно, але вже пізно
Допоможіть!
Ха-ха-ха!
Чисті сторінки в зошиті закінчувались раніше, ніж закінчувався день, тому коли мені потрібно було звернутися до когось із перехожих на вулиці чи у кав’ярні, або ж на зупинці автобуса, найкраще, що я міг вигадати, це погортати сторінки вже списаного зошита і знайти там фразу, яка найкраще пасувала б до ситуації та могла б бути використана вдруге. Коли хтось мене питав: «Як почуваєшся?», єдине, що я міг зробити – це вказати на фразу «Мені те, що завжди, будь ласка» або «Я не відмовився б від чогось солоденького». Коли мій єдиний друг, містер Рихтер, запитав мене: «А чому б тобі знову не взятися за скульптури? Чим ти ризикуєш?», я погортав свій зошит і показав йому фразу «Я не знаю напевно, але вже пізно». Я списав силу-силенну зошитів, певно, декілька сотень, вони були розкидані по всій квартирі. Я використовував їх як дверні опори і прес-пап’є, ставав на них зверху, коли треба було щось дістати, підкладав їх під ніжки розхитаних столів, я використовував їх як таці й підставки під склянки, майстрував із них пташині клітки та вбивав ними комах, у яких одразу ж вимолював прощення за це. Я не бачив у своїх записах жодної цінності, лише необхідність… Я міг вирвати сторінку із фразою «Вибачте, я не маю дрібніших грошей» і витерти нею пил у кімнаті, а міг позбутися записів і цілого дня, щоб загорнути запасні лампочки. Пам’ятаю, якось із містером Рихтером ми ходили до Центрального зоопарку, і я був по вуха навантажений гостинцями для тварин. Лише той, хто