Я з’єднав їх, уявляючи себе справжнім астрологом, і придивився. Якщо примружити очі, як у китайців, то можна було помітити, що вони складалися у напис «крихкий». Крихкий? Що було крихким? Центральний парк? Природа? Речі, які я знайшов? Креслярську кнопку точно не назвеш крихкою. А зігнута ложка хіба крихка? Я все стер, і з’єднав точки на карті по-іншому, і тепер вони зливалися у слово «двері». Крихкі? Двері? Мені спало на думку слово «porte», що з французької означає «двері». Тоді, звісно, я знову все стер і з’єднав крапки у слово «porte». Потім я подумав, що міг би зробити із крапок і слово «кіборг», і «качконіс», і «цицьки», і навіть «Оскар» можна було б зробити, якщо затято намагатися уявити себе китайцем. Я міг з’єднати їх практично в будь-яке слово, а це означало, що я ні на крок не просунувся у своїх пошуках. І тепер мені вже ніколи не дізнатися, що саме я мав знайти. І це є ще однією причиною, чому я втратив сон.
Годі вже про це.
Мені не дозволяють дивитися телевізор, проте я можу брати напрокат документальні фільми, дозволені для мого віку, а ще можу читати все підряд. Моя улюблена книжка – «Коротка історія часу», хоч я її ще навіть не дочитав, бо математика мені неймовірно важко дається, а мама дуже неохоче мені з нею допомагає. Найбільше мені сподобався початок книги, де Стівен Гокінг розповідає про вченого, котрий читав лекцію про те, як Земля обертається навколо Сонця, а Сонце, у свою чергу, обертається навколо Сонячної системи, і все таке. А тоді одна жінка з останніх рядів підняла руку і сказала: «Усі ваші слова – нісенітниця. Насправді наш світ – це пласка тарілка, що тримається на спині велетенської черепахи». Тоді вчений запитав її, на чому ж стоїть сама черепаха. А жінка відповіла: «Черепаха стоїть на іншій черепасі, а та – іще на одній, і так до самого низу».
Я обожнюю цю історію, тому що вона доводить, до чого ж необізнаними можуть бути деякі люди! А ще я просто люблю черепах.
Через декілька днів після того найгіршого дня я почав писати листи. Я не знаю, чому я це робив, проте від писання листів тягар на моєму серці ставав трохи легшим. Ненормальним було хіба те, що замість звичайних марок я використовував марки зі своєї колекції, серед яких були і доволі цінні екземпляри, тому іноді мені здавалося, що таким чином я просто намагався позбутися деяких речей. Перший лист я написав до Стівена Гокінга і використав марку із зображенням Александра Грема Белла.
Шановний містере Гокінг!
Чи можу я стати вашим протеже?
Я й не сподівався на його відповідь, тому що він – виняткова людина, а я абсолютно звичайний. Але одного дня, коли я прийшов додому, Стен простягнув мені конверт зі словами: «Вам лист!», голосом із «Америки онлайн»,[7] як я його навчив. Я пробіг сто п’ять сходинок до нашої квартири, забіг у свою лабораторію, заліз у комірчину, увімкнув ліхтарик, і тоді аж відкрив конверт. Листа, що був усередині, надрукували, а не написали від руки; звісно, бо ж Стівен Гокінг не може писати руками – він хворіє на боковий аміотропний склероз, про що мені, на жаль,