на сусідній будинок. Пролунав вибух. Марія здригнулася, скрикнула. Юрій обійняв її, затуливши її голову, сам же краєм ока виглянув через віконце. Сусідній будинок пилав.
– Ставай, миленька, нам треба виходити звідси: пожежа може перекинутися.
Він допоміг дружині підвестися, вони вийшли надвір, і він провів її до льоху – це був схронок від бомбардувань для жінок і дітей. Ядра то тут, то там падали на місто, спричиняючи смерть та руйнування. Всюди чувся плач і лемент, пожежа розгорялася.
– Посидь тут.
– А ти ж куди? – Марія не хотіла відпускати його руку, міцно затиснувши у своїй долоні.
– Треба загасити пожежу, бо згорить так ціле місто. Сиди в льосі й нікуди не потикайся, – наказав Юрій, а сам побіг.
Віденці вже гасили пожежу приготованою заздалегідь водою й піском. Юрій зараз же кинувся помагати, позбігалися й інші. Пожежа лютувала страшна, однак оборонці відважно стали проти неї – і вона таки покорилася людині.
Кульчицький стояв увесь чорний від сажі, втоми та безнадії. Він дивився навкруги – люди були пригнічені, діти блискали голодними очима, висовуючи свої голівки із криївок. Крик і жіночий лемент затих, проте на його місце в душу залізла якась порожнеча зневіри.
До нього підійшов Михайлович, що також був тут.
– Давай закуримо, пане козаче. Як ви там у себе кажете: «Кинемо лихо до землі»?
– Ні, слід казати: «Вдаримо лихом об землю», – виправив його Кульчицький.
Серб насипав йому тютюну, вони смачно закурили.
– Ти, пане Кульчицький, щось не дуже добре виглядаєш, – спробував по-своєму підбадьорити товариша Михайлович.
– Харчі закінчуються. Люди вже починають ловити котів, мишей та собак, – відповів Юрій.
– Чую, чую. Гадав, що то турки знову почали обстріл, а то так гуде твоє голодне черево.
Кульчицький продовжував говорити, ніби не чуючи розрад товариша:
– А ще червінка по людях розходиться. Я бачив, як сьогодні вивезли кілька возів із трупами, а заражених уже скільки.
Серб укотре видихнув дим з легенів, поглянув на Юрія, блиснувши своїми темними, як балканська ніч, очима. Тоді витяг з кишені сухаря й віддав Юрію.
– Пані Марія не повинна голодувати. Від червінки тобі нічим не зараджу, а от харчів добути зможемо. Тут недалеко, за муром, стоять вози турецькі. Треба прокрастися й набрати борошна.
– Можна. Тільки це не допоможе, – відповів Кульчицький. – Не зможу їсти, бачачи, що діти голодують. – Він кинув головою у бік сухоребрих малих, що остаточно вже повилазили зі своїх схованок та обережно розглядали попелище. Навіть не вкусивши сухаря, він віддав його одному малюку. – До того ж люди готові здатися туркам. Я відчуваю це.
Михайлович знову пихнув димом:
– Кажи, брате, що надумав. Бачу я, крутиться якась шалена думка у твоїй козацькій голові.
– Крутиться, і то вже кілька днів. Треба прориватися до союзників, дати їм знак із міста, закликати на поміч.
– Та вже ходили. Он де стирчать на тиках голови