людино. А я лише хотів допомогти.
– Звідколи ти став допомагати людям, забутий бог?
– Я не бог. І народився людиною дуже давно. Опусти зброю, Соколе.
– І як ти можеш допомогти їй? – Ярош не вірив Харуну, але і не боявся, хотів не боятися.
– Візьми давню на корабель. Море вилікує її рану. І мене візьми. Тобі ж невідомо, що стрінеться на шляху, коли твій корабель візьме курс на Примарні острови.
– А тобі відомо? – Ярош все ж опустив шаблю.
– Ні. Та мені легше домовитися з тінями минулого, ніж вам, людям, – в темних очах давнього шаленів шторм, і здавалося, ніби нічна сутінь, що розчинялися в мороці, теж потрапила у полон до оскаженілої, але поки що безмовної стихії.
Яроша пройняло холодом, і давній на мить зазирнув йому в душу.
– Я прийду до Східної бухти на світанні. Через чотири дні, – Харун відступив, зникаючи серед тіней.
Волосся пірата скуйовдило легким вітерцем, відгомоном шторму, який прилетів з моря.
– Не вір йому, – вчепившись кігтями за край, на даху сидів величезний білий птах із бурштиновими очима. Закляті полум’яні відблиски й тіні гуляли по черепиці. – Не вір давнім – породженням мороку. Тебе буде проклято за те, що ти братаєшся з силами темряви.
Посміхаючись, Ярош заховав шаблю.
– Лети своїм шляхом, птахо.
– Ти проміняєш свою свободу на дружбу з цією жалюгідною подобою божества? – в мові птаха ковзнули знайомі нотки, полум’яні відблиски ледь помітно замерехтіли і на його перах. – А за те, що ти носиш біля серця, на тебе чекають вічні муки. Віддай мені карту, доки не пізно.
Та Ярош лише гордовито дивився на того, хто так старанно намагався залякати пірата.
– Забирайся звідси. Вказуй шлях істини іншій грішній душі.
– Ти пошкодуєш, Яроше Соколе!
Птах злетів до зоряного неба. Його крила вже не здавалися білосніжними, на даху догоряли відблиски закляття, осипаючись сірим пилом. Птах летів, борючись із штормовим вітром, що несподівано подув з моря, і губив пишні білі пера, які передчасним снігом лягали на землю.
Двері прочинені, золотаве світло виплеснулося на вулицю. Ярош штовхнув двері й увійшов.
За столом, накритим синьою оксамитовою скатертиною, розшитою золотими зірками, сиділа ворожка, розкладала пасьянс. Уже немолода самотня жінка, чиїм розкішним хвилястим світло-русявим волоссям і зеленими очима не спокушалися чоловіки. Всі боялися назвати її своєю дружиною, хай би якою гарною вона не була в юності.
Пірат опустився на стілець навпроти господині.
– Поворожи мені.
– А заплатити маєш чим? – вона навіть не здійняла погляд на пізнього відвідувача.
– Маю, – до золотих зірок додалися три срібних повних місяця.
– Зніми, – попросила ворожка, перетасувавши карти.
Здавалося, жінка схвильована. Ярош із усмішкою зсунув верх колоди, лишивши на споді одну карту. Вона і лягла в центр.
Ворожка розкладала