обох, правда ж?
– Не люблю, – вона посумнішала, приховуючи за печаллю радість.
– То й гаразд, – Марен нахилилася і підняла з підлоги якусь металеву коробочку. – Ти загубила. Знову твій батько чаклувати надумав. Глянь, капітане, не уявляєш, скільки негараздів прикличе ця річ до того, хто її привласнить.
– Капітан?! – захоплено вигукнула дівчина.
– А що, не схожий, красуне? – він осміхнувся.
– Ви піратський капітан, – Тайра вже навіть не дивувалася. – А на вашому кораблі є жінки? Жінка на кораблі не до добра…
– Є жінки. Жінки теж капітанами бувають. Я не з одною такою знайомий.
– Потім поговорите. Ходімо, Яроше. Тут нам більше нічого робити.
Марен кинула залізну коробочку в кухоль, що стояв на столі. Хлюпнувши, коробочка потонула. Коли дочка чаклуна митиме посуд, знайде вона замість зачарованої речі золоту монету із зображенням Східної бухти.
Містечко поволі прокидалося. На вулицях ще не було людно, та на площі зібрався натовп. Страту зазвичай призначають до світання, але сьогодні кати чомусь забарилися.
Судили чотирьох. Очі хлопця потьмарені болем, він був поранений. Поряд із ним на колінах стояв немолодий русявий чоловік, роздягнений до пояса, на його спині вигиналося гіллям витатуйоване дерево. І дві коротко стрижені жінки, схожі між собою. Руки обох зв’язані, а одяг їхній майже однаковий – чорний, шкіряний. Погляди сестер спорожніли від зневіри.
Судив злочинців темно-русий чоловік, вбраний як міністр. Але звідки взятись такій поважній людині у маленькому містечку? Та цей високий чоловік, якому лише трохи за сорок, справді був імперським міністром, звали його Феофаном. Звинувачення в заборонених чарах падали у тиші.
Феофан розміреним кроком ішов нашвидку збудованим помостом, зупиняючись перед кожним засудженим, неначе відпускаючи їм гріхи чаклунських вмінь. Синя мантія вже не надавала йому подоби владного міністра, більше роблячи схожим на ченця. І тільки багатопроменева рубінова зірка на золотому ланцюжку виказувала, якою владою він наділений насправді.
Ярош не бажав дивитися на страту засуджених, бо заклятий птах із бурштиновими очима віщував йому долю, не кращу, ніж у цих нещасних. Погляд пірата линув натовпом спантеличених людей і зупинився на блідій Ітані. Побачивши капітана, вона відвернулася, ховаючи сльози. Світло-русяве волосся ворожки сплуталося, повіки все ще яскравих зелених очей набрякли, бо останок ночі вона гірко проплакала.
Міністр залишив площу, з ним пішли майже всі солдати. І роззяви розходились: нікому нема діла до мертвих. Або до тих, кого зоставили помирати.
Хоча, певно, не всім…
Ярош пішов до помосту, тримаючи руку на зброї, піднявся сходами. Та двоє солдатів, що залишилися, не завадили пірату. Не змовляючись, Ітана і Марен теж опинилися поряд.
– Ще жива, – Ярош поспішив розв’язати одну з сестер.
– Чому нема крові? – здавалося, Ітану зараз знудить.
– Вмирати від отрути важче, ніж стекти кров’ю. Так чинять з усіма, хто виступає проти Імператора, – Марен дмухнула на вії жінки, і вони затріпотіли. – Не йди