і ромашки… Кров засівала вулиці житом і пшеницею смертного врожаю, а по стовбурах і гілках дерев повзли багряні пагони кривавого плюща, стелилися килимами соковиті червоні трави. Там, де гинуло людське життя, народжувалось інше, страхітливе і смертоносне для всього живого.
Захеканий хлопчина добіг до свого будинку, зазирнув у прочинені двері. Темно, порожньо…
– Мамо! Мамо! Де ти, мамо? – голосив хлопчина, оббігаючи будинок.
На подвір’ї квітли яскраво-червоні ружі, яких ще вранці тут не було. Земля рясно посипана попелом.
Хлопчина сторопів, серце гупало болем, намагаючись пробити собою грудну клітину.
Праворуч від дитини ворухнулася тінь, набуваючи обрисів вродливої жінки у довгій полотняній сукні.
– Ходи до мене, синку, – лагідно покликала вона. – Попіклуємося разом про наш новий квітник.
Вона ступила крок до хлопчика, але той налякано відсахнувся від тіні, що обернулася на його матір.
– Ні! Ти не мама! Ти не моя… мама!
Хлопчина утік назад, на вулицю, але там уже теж лиховісним червоним вогнем мерехтіли живі квіти передчасно обірваних життів. Квіти вабили торкнутися їх, сотнями голосів благали припинити їхні страждання, розділити їхній біль…
Червоні квіти і тіні тих, хто так і не переступив межу смерті, щоб колись народитися знову чи стати частиною світу, як казали хлопчику вчителі у школі. Червоні квіти, тіні і морок прадавнього закляття… Нетривала злива облишала прокляте місто, випалюючи своєю не повністю розтраченою силою всю долину.
І більше не буде друзів, з якими можна гратися, не буде вимогливих вчителів, що так багато знають, не буде мами…
Хлопчик упав на коліна і розплакався. Тінь матері нахилилася до нього, ніжно торкнулася щоки, стерла сльози.
– Синку, ти такий самотній. Я так мало бачила тебе останнім часом, коли ти пішов вчитися. І нащо тобі вчитися, якщо ми можемо бути разом вічно? Чому тебе можуть навчити такому, що би не знала твоя рідна матір? Ходи до мене, дозволь, я тебе обніму…
Все ще не стримуючи задушені ридання, хлопчина повис на шиї тої, що була така схожа на його маму, і тінь несміливо обійняла його, притулила до себе.
Вона вже не відпустить його, не дозволить знову відчути самотність, і те, що він пережив чорний дощ, ще нічого не значить. Попіл до попелу, а на крові виростають такі духмяні вогнисті квіти…
Ярош стояв посеред темної вулиці, де під будинками розрослися розкішні червоні ромашки.
– Зірви нас… Зірви нас… – лагідно шепотіли ромашки, хиталися у такт своїм словам. – Дізнайся, чи любить тебе хтось?.. Чи жде тебе кохана?.. Запитай не в зірок, запитай у нас про свою долю…
Піратський капітан і хотів би позбутися цього страхіття, та не знав, куди йти. Він заблукав у проклятому місті, де владарювали морок вночі і сутінь удень. Удруге не знаходив звідси шлях.
– Яроше, – тихо покликав чоловічий голос.
Піратський капітан озирнувся.
До