лагідно, що зверхність на мить злетіла з Герди, королева невдоволено пирхнула.
Великі золотаві очі пантери ясніли морем.
– Мені подобається твоя подружка. Продай її мені.
– Не продам. Відвезеш мене до Олександра, тоді я тобі свою пантеру подарую, – солодко пообіцяла королева.
Жах Ночі рикнула, вдаривши кігтями по землі. Королева налякано відступила.
– Хто такий Олександр?
– Ти не знаєш Олександра, пірате? Він король, правитель земель Аталя і мій чоловік, – здивувалася Герда, та пиха одразу взяла гору: – Без мого дозволу Жах Ночі мене не покине. І не мрій, що зманиш її!
– А вона розумниця, Соколе. Якщо так далі піде, у твоїй команді буде більше жінок, ніж чоловіків, – Марен не поспішала увійти, чекаючи інших. – Заходьте всередину, вечоріє, шум міг почути якийсь патруль.
Герда поквапилась сховатися у гостинному будинку, за нею увійшов Дельфін, а Ярош затримався.
– Якщо не бреше, вона – королева Аталя, а ця земля по інший бік моря, – дивлячись давній у вічі, мовив Ярош. – У тих двох імперська зброя, та самі вони не імперські солдати, однак відбиток злої волі столиці Імперії на них відчувається. Минулої ночі я зустрів чотирьох давніх, хоча вас майже не лишилось у цьому світі. Я бачив зірку, зняту з неба, й молодого чаклуна, втілене закляття, що тривалий час живе саме по собі, а минулу ніч пронизали такі могутні чари, що їхнє відлуння дзвенить і досі. Що тут відбувається? Скажи мені, Марен.
Давня відвела очі, замислено зітхнула.
– Я розповім тобі, Яроше Соколе. Але не зараз… Коли ми вийдемо в море і воно зможе всіх нас захистити. Можеш не вірити мені, але ти знаєш, що було б нині, якби я не казала тобі правду.
– Домовились, – відчувалося, що насправді піратський капітан не має вибору. – Я пам’ятаю, за яких обставин ми зустрілися вперше, і тому – так, я розумію, що на тому помості мої б муки не скінчились. Тільки я ніяк не втямлю, нащо ти це робиш.
– Просто прийми мою допомогу, якщо зможеш, піратський капітане.
– Я вже її прийняв, – осміхнувся Ярош. – У команді мого корабля ще не було давніх.
Він увійшов до будинку. Марен переступила поріг останньою, та перш ніж зачинити двері, вона намалювала на дереві захисний знак, чиє примарне світло дуже швидко поглинули присмерки.
…Ярош Сокіл ішов містом. Світило полуденне сонце, та воно згасало, взяте в полон тьмяними хмарами. Такі хмари несуть у череві не життєдайну воду, а загибель. Ярош розумів, що треба будь-що сховатися від цього дощу, бо інакше він теж безславно згине. Тільки де схоронитися від такої зливи?..
Сліпуче спалахнуло вгорі, та за блискавкою не прийшов гуркіт грому. Повітря змінювалося, напитуючись відлунь лиховісних заклять. Від страху здавило нутрощі, скрутило їх у клубок.
На вулиці виходили налякані люди, перемовлялися між собою. Вони не розуміли, але відчували, що коїться щось жахливе. А тоді беззвучно спалахнуло знову, наче блискавиці кинули мерехтливу сітку на місто, спіймали його у нерозривні сяючі тенета.
Ярош не витримав, піддався страху і побіг. Тільки був