Селін, здивовано дивився на неї – Ти що?
– Та не подобаються мені Х-переходи. А по іншому не вийде. – відбрехалася дівчина.
– Так, – посміхнувся молодий науковець. – Та летіти до Істару що найменше півроку.
– Вікторія, – до них підійшов її керівник, – нам вже час.
– Ой, так – дівчина ковтнула вино, що залишилося у келеху, – хвилинку, десь поклала свою доповідь.
Вона швидко вислизнула у коридор, щоб ніхто не пішов допомагати. Вікторія розминулася з прибиральником, трохи винувато всміхнувшись, та заскочила у потрібні двері. Сюди так ніхто і не зайшов. А от індикатор показував, що передача даних іще не завершена. Вікторія схопила читалку, п'ятнадцять хвилин… Вона швидко забігла до себе. Речі вже були спаковані у маленьку валізку. Закинувши читалку туди ж і перевівши подих, вона вийшла у коридор.
– Вікторія. Треба поквапитися. – Ксандер приємно посміхався. – Ой, що з тобою?
Він торкнув дівчину за плече, уважно заглядаючи в обличчя. Здавалося зараз голова вибухне.
– Що? – спокійно спитала вона і відчула щось тепле на губах, а потім глянула на пальці вимазані кров’ю.
– Це, певне, – вона знизала плечима, – боюся Х-переходів.
– Неприємно, – він простягнув серветку. – То минеться, коли звикнеш.
Звикати не хотілося до того, що й справді викликало кровотечу.
– Заспокойся, вже за декілька годин будеш у кабінеті пані Селіни розповідати про свої пригоди тут.
– Так, – Вікторія криво всміхнулася.
І вони пішли до станції переходів. Знав би хтось, що вона буде розповідати. А взагалі, кому це потрібно, навіть якщо щось і справді знайдеться.
Дейлін сидів у невеличкому кафе, уважно вивчаючи усі зобов’язання, які узявся виконувати, поки буде знаходитися тут. Треба було донести всю цю ахінею до людей, які виявили бажання зійти на планету. Керівник енергетичного відділу Адарану був просто таки щасливий, коли отримав «подарунок» з Яструба, за що вдячно надав бравим воякам декілька житлових корпусів академії. Ті, поки що, все одно пустували. Офіцери ж забажали оселитися у готелях. Дейлін побачив натовп унизу. Люди йшли розмахуючи якимись незрозумілими прапорами, щось викрикували. Він вимкнув ком, допив коктейль і швидко пішов униз. На зортана тут усі оглядалися. Деякі з цікавістю, деякі з неприязню. Якась дівчина схопила його за руку біля самих дверей.
– Пане, не виходьте, – крикнула вона.
Він не розуміючи глянув на неї.
– Вони ненавидять чужих.
Дейлін спинився. Порада і справді була слушною. Та не помітити зортана крізь скляні двері було неможливо. Декілька молодиків відділилися від натовпу. Відвідувачі принишкли, розуміючи, що буде якесь лихо. Двері відчинилися, і п’ятеро молодиків не дуже приємної зовнішності увійшли, недобре зиркаючи на високого біловолосого гостя.
– Двері зачини, – тихо попросив Дейлін адміністратора, що підбіг до нього.
– Що? – вигляд у нього був дуже стурбований.
– Двері, – повторив зортан, – і виклич мені таксі