і сам захворієш. А завтра в далеку дорогу.
Він обернувся й пішов до ложа, звично не прикриваючи голизни. Волосся, зазвичай розчесане на прямий проділ, розтріпалося й падало на обличчя безладними пасмами.
– Ось візьму і не поїду, – буркнув він, лягаючи на спину поруч з Анною.
– Теж вигадав! – злякалася вона. – Батий-хан не пробачить.
– Не потребую його прощення, – відрізав Данило.
– А інші? – тихо запитала Анна. – Про них подумав? Адже спалять усе, розвалять, супостати прокляті. Хоч який мій батько сильний, але навіть йому довелося скоритися. Тартар цих тьма теменна, а нас? Жменька піску у воді.
Данило насупився. Він і сам розумів, що поодинці йому з Батиєм не впоратися. Поманив пальцем – потрібно на череві повзти, хвостом крутячи. Ось Александр Невський недавно ярлик на князювання отримав, тепер Батий його новими милостями обсипає, землями наділяє, ясак знижує. А Данило? Рік за роком відмовляється їхати в Орду, хоча йому давно подорожню виписано. І чого він цим домігся? Навіть вірна дружина за впертість картає, та й сини з тривогою дивляться: чи не надто круто бере батько? Чи не даремно опинається там, де інші давно поступилися? Чи не забракне сил, щоб протистояти Золотій Орді?
– Синів із собою не візьму, – пробурчав Данило, начебто визнаючи, що погарячкував, коли заявив, що не поїде до Батия на Ітиль-річку. – Удома залишаться. Нíчого їм серед ординців обтиратися. Нічого доброго там не навчаться.
Анна поцмокала язиком:
– Ой, Даниле, Даниле! Посол ханський зрозуміло сказав: із сім’єю. А ти спершу мене брати відмовився, тепер дітей.
– Не розумієш ти, Анно.
– Чого ж це я, цікаво знати, не розумію?
– А того, – мовив Данило, – що Батию діти мої потрібні, щоб гнути мене, в баранячий ріг скручувати, робити мене податливішим за глину.
– Це як же? – насторожилася Анна.
– От візьму я, припустімо, Лева із собою. І думатиму не про справу, а про те, як голову його молоду, гарячу зберегти. Ні, Анно, не проси. Не дозволю я тартарину попихати мною, як йому заманеться. Мене ж бо не підкупить, не залякає. А сини… за них душа болітиме – ось і стану слабким. Негоже це князеві. Негоже.
Уперше з того дня, як Данило відповів гінцям Батия, що приїде у ставку на Ітиль-річці, Анна відчула не цікавість, не передчуття довгої розлуки, а укол тривоги. Досі вона не думала, що чоловік може не повернутися зовсім. Розгніває хана, а голову винувато не схилить – ось і кінець йому настане. І що тоді робити? На синів надія невелика: вони хоч і дорослі, але не дуже самостійні, звикли на батька озиратися. Їм земель галицьких не втримати, не втримати. Таке тільки Данилові до снаги.
Багато років боровся він за Галич і переміг, отримавши в нагороду значний шмат землі від Перемишля до Болохова, від Райгорода до Коломиї. Здавалося б, володій і радій, та хіба дадуть вороги та заздрісники? З півдня угри підтискають, на заході ляхи мечі гострять, на півночі тевтонці з лівонцями бронею брязкають, на сході