печене з’їсти? – сказала Анна, стримуючи позіхання. – І пряника медового? Звели, нехай принесуть. А сама не йди, разом униз дивімося, а то одній нудно.
Незабаром два спритні хлопці внесли на балкон невеликий столик на журавлиних ніжках і відразу його накрили: солодощі, печиво, напої. Анна вибрала тепле молоко.
– Ось і правильно, – схвалила Завида, беручи глечик. – Від молока шкіра біла, а губи червоні.
– Раніше покусаєш їх трохи – і вже червоніють, – поскаржилася Анна, розглядаючи оригінальний візерунок на прянику. – А тепер кров від губ відступила, доводиться їх вишневою настоянкою підфарбовувати.
– Найяскравіший буряковий сік, пані. У нас у селі всі жінки ним користувалися, і молоді, і старі.
– Ось і роздобудь мені такого, Завидонько. Я маю гарна бути.
Промовивши ці слова, Анна відклала надкушений пряник і підвелася, щоб краще бачити. На майдан перед дорадчою палатою під’їхали три вершники, один із них спритно зіскочив на землю і швидко увійшов у відчинені двері, грубо відштовхнувши стражника, що звернувся до нього. На ньому були жовті романські чоботи зі шпорами, сині шаровари і червоний каптан, розстебнутий так, щоб усім було видно його рідкісну шовкову сорочку, білішу за найбіліший сніг. Його супутники, одягнені простіше, але з підкрученими вусами і в однакових оксамитових шапках, прив’язали коней до загальної конов’язі, проте самі до дружинників не підійшли, а залишилися стояти осторонь, гризучи горішки і хвацько спльовуючи шкаралупу. Це були вірні слуги молодого боярина Андрія Гавриловича, відомого своїм гарячим норовом і непокорою. Прекрасно знаючи, як не любить князь Данило запізнень, він, незважаючи на це, постійно приїжджав останнім. Навмисно? Анна була переконана, що так. Вона дивилася на боярина Андрія, і її обличчя зарум’янилося безо всякого буряка й вишні.
– Знову спізнився, окаянний, – сказала вона, сідаючи на лаву.
– Мабуть, у нової любки затримався, – мовила Завида, скоса поглядаючи на господиню.
– А що, нова в нього? – запитала Анна так байдуже, немов її це геть не цікавило.
Губи служниці торкнула ледь помітна усмішка.
– А в нього щодня нові, – відповіла вона.
Анна кинула пряник на стіл так, що перекинула горщик із малиновим варенням.
– Черствий, – сердито сказала вона. – Ось велю куховарів висікти, знатимуть.
Рвучко підвівшись, вона покинула балкон. Завида залишилася стояти там, де стояла. Дивилася вона не вслід господині, а на скатертину, якою розпливалася багряна пляма. Була вона схожа на щойно пролиту кров.
– Господи, збережи і помилуй, – пробурмотіла Завида, хрестячись.
Князь Данило глянув на боярина Андрія, що зазирнув до зали, невдоволено поморщився і махнув рукою: заходь, мовляв, сідай. Сам він сів на невисокий масивний трон, із трьох боків якого були однакові дубові крісла. На них сиділи бояри, викликані на раду. За спинкою трону стояли Лев і Мстислав Даниловичі, яких князь залишав замість себе. Стороння людина ніколи б не зрозуміла, що бачить