що сам його обрав), а тим, без чого й саме трудне існування неможливе. Він став солдатом за своєю суттю й нутром. А що вдома ніколи без роботи не сидів, то й тут усе більша потреба щось чинити, діяти дорівнювала потребі жити, виживати, розмінювати дні, тим більше, що за заняттям час летів швидше. Він навчився пристосовуватися – до муштри, розпорядку дня, до «дядька», якого приставили, аби навчив молодого солдата правильно ставити ногу, марширувати й поважати начальство. Його покірність, яка в дивний спосіб поєднувалася з непоказною, але затятою гідністю, розважливість й уміння швидко приймати рішення, коли тривога заглядала у вічі, принесли повагу серед товаришів по службі. А коли рядовий Афанасій Терещук у бою з турками, за рік до великої війни з французами, підказав ротному, поручику Скребньову, як розставити солдатів при обороні, а потім похвалив, мовби ненароком, поручика перед батальйонним командиром, йому було забезпечене прихильне ставлення ротного, який незабаром став капітаном.
Сотні разів згадував Панас ту, заради якої добровільно пішов на службу. Любов і ненависть до неї й самого себе сплелися в тугий густий клубок. Коли колов багнетом опудало, уявляв, що то Пилип. Він не був святим. У тому містечку, де квартирував спершу їхній полк, а особливо в більшому місті, де спинилися після повернення з австрійської кампанії, знаходилося чимало молодичок, удів, розбитних дівах, готових до «дружнього спілкування» не тільки з офіцерами й фельдфебелями, а й рядовими солдатами, здатних утішити їх і зрозуміти знудьговану за жіночим тілом солдатську душу. Начальство дивилося на те крізь пальці, тим більше, що одна війна змінила іншу, а в перервах і належало забувати про смерті, тяжкі поранення й каліцтва – полк порожнів і поповнювався новими бійцями на очах.
У тих походах – до Аустерліца, де відбулася велика битва з Наполеоном, до Відня й назад, на російсько-турецьку війну, а головне, на француза, який вторгся в їхню державу, – Панаса тільки раз і зачепило, у ліву руку вище ліктя, маленький шматочок м’яса вирвало. Зажило як на псові. Двічі був у багнетній атаці, колов сам і його пробували колоти. Та лишився цілим й незабаром набув слави «заговореного», якого ні куля, ні багнет не бере. Кілька разів після кровопролитних боїв Панас міркував, що ж його рятує, бо смерть була зовсім поруч. Молитви матері чи Параски – обидві обіцяли щодень молитися за нього – чи… Якось подумав: а може, то тая біла жінка, Діва Млинища, помагає? Не випадково ж бачив неї за місяць до того, як на службу вирушив…
У тому губернському місті, навідавшись до «веселого будинку», він спитав, чи нема серед тих дівчат такої, щоб звалася Параскою.
– Що, зазнобушка з таким іменем дома осталася? – спитала, дивлячись насмішливо-проникливо, видно, розбитна, схожа на велику ляльку й водночас ропуху, «мамка».
– Та вроді того, – знітився Панас.
– Повезло тобі, солдатик, – «мамка» засміялася, демонструючи щербатий рот. – Якраз свіженька з’явилася, і Параскевою звати. Малорос небось?
– Так точно, – сказав Панас. –