Володимир Лис

Діва Млинища


Скачать книгу

Панас тихенько, скрадаючись, потягся до тих фігур – одна велика, друга менша, тендітніша. Зблизька почув голос дівочий. Парасчин.

      – Як же я без тебе зостануся? Я ж умру.

      – Не вмреш, – Буцин густий, хриплуватий голосисько. – Панас, дивися, утішить…

      Параска… Параска нахилилася до Буци, навіть притулилася.

      – Як ти можеш таке казати, Пилипцю? – почув Панас. – Нихто мені, кроме тибе, ни потрібен. Я ж тибе тико люблю. Більше никого.

      – І я тебе, – Буца. – Тико ж виходу нима. Як утечу – все їдно спіймають. В розбійники же не піду. Січі тепер нима, щоб туди податися.

      – Що ж нам робити?! – Параска швидше не вимовила, а зойкнула.

      – Долі скоритися… Вийдеш замуж. Хотя би й за того Панаса…

      – Ни тре мені ніякого Панаса. Парубок він удатний, тико я тибе одного люблю. Ждатиму, скільки б ни довелося…

      – Двайціть п’ять літ? Обоє постаріємо до тої пори.

      – І старі женяться.

      – Мене й убити можуть, – сказав Пилип чи то з жалем, чи то з приреченістю.

      – Пилипе! Не кажи так! – Параска аж трусонула парубка. – Мовчи!

      – Чула, що староста приндив? Хранцуз якийся на Расєю збирається вуйною пертися. Так що все може статися.

      – Я за тибе молитися буду. Матір Божу проситиму.

      – Все їдно ни бути нам разом…

      – Пилипцю, в мене все терпне, як подумаю, що без тибе зостануся. За що нам така розлука, за які гріхи?

      Отаку розмову почув, отака балачка, отака в них любов… Ну й Параска! Сучка підла! А з ним же, Панасом, як загравала! Типер без Буци вмирати збирається. Ну й умирай, раз така.

      Аж втиснувся у стару крислату яблуню, за якою стояв, як теї любовники-осоружники мимо проходили, та ще й за руки взявшися. За руки! Хтів було вийти. Сказати, що він усе чув, усе знає, та стримався. Нихай. За пару деньків, ну, мо’ тиждень якийся, Буца пуйде, як миленький, до війська, а він, Панас, зостанеться. Тутечки, в селі, на Млинищі. І Параска таки буде його, як ни типер, то в четвер. Час грає в його дудку!

      Панасові, звісно, було вельми прикро. Уночі довго не міг заснути, а заснув – то майже відразу й проснувся. Почулося, що хто у вікно стукає. Скинувся… Параска? Виглянув – нікого. Тико чути, як легенький шум по садку гуляє, немов запізнілий вечорничник. Знав, що типер точно ни засне.

      Багато передумав тої ночі. На серці було прикро, важко дихалося. А йому ж здавалося, що й Параска, кохана Парася, Парасочка його любить. А вона… Вона любила того Буциська, он яка гірка правда… Нічого, він витерпить, словом ни обмовиться, а як сам лишиться, отоді нову пісню поведе. Прийде і його часниця! Ще й як любитиме його тая зрадливиця. Рік-другий мине, й зовсім вивітриться той Буца із пам’яті. А як діти підуть, багато дітей, він уже постарається, як ще більше хазяйство надбають, присяде і на його призьбі щістє-щістєчко з віночком на голові. Од тих думок трохи посвітлішало на душі, а у вікно зірка велика заглянула, здалося Панасові – по голові його хоче погладити.

      Усміхнувся з тої думки-химерниці й відчув, як на плече кладе м’яку лапку дрімота.

      Параску він побачив під вечір, як вертався з лісу,