за стремя ни зачепилися, то й упали… Ну, я, воно той, винуватий, ни стримався – засміявся… Ни тре було, чого там, винуватий, над такєм поважним паном сміятися… А щоби бити, хай Бог береже.
Підпанок-вістовий насмішкувато спитав:
– Що ж, синяк у мене від падіння, так?
– Напевне, – Панас здвигнув плечима і відчув, як йому чогось враз душно стало, мовби хто за плечима віхоть соломи запалив.
– Ви, пане старосто, вірите йому? – Зенон Юзефович аж слиною бризнув.
– Та я ни знаю, кому вірити, – розважливо проказав староста. – Там же, кроме вас обох, никого ж ни було, так я понімаю? Хіба в кобили ци вашого коня спитати.
Панок Зенон відчув – симпатії старости явно не на його боці. Він сказав, що так не зоставить, поскаржиться волосному поліцейському. А там вже розберуться.
– Та воно так, – Панас почухав потилицю. – То ж, пане, ваше святе право. Ни забувайте тико сказати, як ви-те у мине стрілєли… З пістоля вашого.
Староста Юхим раптом відчув, що не тільки приязнь, а й щось більше з’явилося у нього до цього хлопця. Подумав навіть – жаль буде, як його справді в солдати заберуть. З таких міцні хазяї виростають. Тим більше зараз, коли граф Драницький, який явно не мав симпатії до нової влади, замінив панщину на оброк.
Спитав, дивлячись примружено:
– Ви, пане Зеноне, справді в нього стріляли?
– Ну пальнул згоряча… Да я і нє думав у нєго целіться, на скаку вже.
Пан Зенон явно втрачав позицію. У хаті перед ним стояли троє хамів – староста, його помічник і цей безрідний придурок. Сволота, раб, у якого ні честі, ні совісті. Подумки пан Зенон вимовляв усі лайливі брудні слова, які тільки знав. Хоч зовні намагався зберігати спокій. Для цього себе навіть крадькома за бік ущипнув і собі ж на ногу наступив. Перед ним стояли вороги – злочинець і двоє майбутніх лжесвідків. Перед якими він так необачно визнав, що таки стріляв – хай зопалу, хай у хама, кріпака, але підданого Російської імперії, з приходом якої на цій варварській болотяній землі встановилися жадані багатьма мир і спокійне життя. Невідомо, як поставиться до нього і цієї справи взагалі волосний суддя, чоловічок, який явно сидів у кишені графа Драницького і ворушив пальцем або за гроші, або за наказом вельможного пана. До кого ж би звернутися? Погляд Зенона ковзнув ще раз по трьох хамах, перевівся на стіну і вперся в ікону. Тут його і осінило, і він сказав: «Хай цей хам перехреститься і поклянеться на цій ось іконі, що правду каже… Тоді подивимося, який він християнин…»
– Що ж, Панасе, ти готовий поклястися перед святими образами, що казав правду? – староста спитав це суворо і якось співчутливо чи що. Так, наче знав наперед відповідь.
Панаса обдало всього жаром. Голосно – здавалося, на всю хату, аж вікна задрижали – озвалося серце. Що ж робити? Що діяти? Якщо скаже, що збрехав – неминуча тюрма, каторга, в ліпшому випадку, як кріпака, покарання батогом. А може, перед каторгою батоження… Він таки вдарив, хай такого-сякого, та шляхтича. Якщо перехреститься і поклянеться перед іконами – стане клятвопереступником і грішником. Великим грішником.