словом, далі Пріську, Парасчину подругу, що знав – ни байдужа до нього… Відпустив жартик, слова були – здалося – і його, й не його… чого б то? Про те, що бачив, не обмовився, – ще сміятися почнуть…
Матері сказав, уже як повечеряли й мали лягати… Про жінку, що бачив… Білу, яка над лісом піднялася…
І мати мовила тихо, якось злякано й урочисто воднораз:
– То ж ти, певне, Діву Млинища бачив…
– Діву Млинища? – Панас не міг уторопати. – Пречисту Діву? Діву Марію?
– Нє, синку… Діву нашого Млинища… Кутка нашого…
– Хіба наш куток має свою Діву? – Панас аж злякано глянув на матір.
– Нє… Тико стареї люди кажуть… Колись я чула…
І мати Юстина сказала, що од покійної бабусі свої почула – рідко, може, раз на сто літ, являється перед людські очі тая Діва. Охоронниця їхнього кутка. Їхнього, бо никому з інших кутків села – ни з Козлища, ни з Чинбарів, ни з Гурбів, Ковалів ци Підцерков’я, тико коло їхнього Млинища й бачили тую жінку…
– Про те ни вельми й згадують, бо ж забувається, – сказала мама Юстина. – Бо рідко вона являється… То колись дівчина, яку багач сватав з міста, а вона ни схотіла, коли силоміць пробував до себе забрати. Вирвалася й до лісу втекла… Думали, мо’ втопилася ци вовки задерли… Тико ж тіла ни найшли… Ну й являється чєс од чєсу… Коли порятувати когось хоче. А то ще… Казали бабуня: їдному чоловікові ци жінці тико і являється… Кожного разу… як знак хоче подати… У житті того, кому явилася, хто неї побачив, щось особливе станеться… Якісь особливі переміни… Ой, синку, коби ж, як має щось статися, хоч хай буде добре… Молися Богові та Пресвятій Діві і я молитимуся…
– Що ж має статися?
– Або я відаю?..
– Женюся, мамо, ото й станеться, – сказав Панас. – Невістку вам приведу… Ото й станеться…
– Параску?
– А то кого ж?..
Мати торкнулася синової руки. Несміливо, лагідно. Зітхнула.
– Параска – вдатна дівчина. І на лиці й до роботи. Бистра, на язик, правда, гостра, та нихай.
– Тико Параска на гинчого око гострить.
Тут вони побачили, що на порозі виріс Тарас. Руки в боки, а нога вперед виставлена. Якась у нього усмішка, мовби з осіннього холоду принесена чи десь позичена… Стоїть, блимає, то навіть при тьмяньому поблиску скіпки, вставленої у гладишку, видно.
– Що ти таке мовиш, Тарасику?
Мати Юстина аж руки простягла, мовби од тих слів одпиралася. Просила їх за поріг вийти, до хати не пускала.
– А то ви-те, мамо, ни знаїте, – Тарас чвиркнув, до хати ступив, шапчину на лавку кинув. – Вона ж із Пилипком граїться, хоть і коло Панасика нашого вертиться.
– Тарасику…
– А що Тарас? Тарас – ни Панас, до сватання далеко.
Тут старший брат засміявся. Сміявся довго й розгонисто. До брата підійшов, за чуба легенько смикнув.
Промовив:
– У нашого пана, кажуть, вошей багато. Та таким, як Пилипко, продає. Ото хай і купує, той Буца.
З