свої походи на схід.
Його не цікавило і не могло цікавити, хто братиме участь у цих походах.
Хто протистоятиме його армії в арміях прусській, австрійській і російській.
«Лось понюхав шкуру вбогого чоловіка, – чомусь пригадався початок давнього переказу, якого колись розповідала бабуся. – Ні, не так. Убитого чоловіка».
– Мій перший трофей не на війні, – сказав імператор Наполеон. – Трофей імператора.
Жозефіна засміялася.
…Засинаючи, Панас думав про свою Парасю, наймилішу у світі. Свою суджену, свою кохану. Його. Його. Йо…го…
Князь Адам Чарторийський думав, теж засинаючи в Санкт-Петербурзі, про Польщу. Він любив її ніжною синівською любов’ю. Таємно мріяв про відновлення її незалежності.
Поки що він був другою особою в імперії, яка поневолила його країну.
Через двадцять шість років саме він, князь Адам, рід якого походив з Волинської землі, очолить уряд повсталої Польщі. Йому таємно допомагатиме граф Драницький, котрому належали Загоряни. Ця допомога згодом відіб’ється і на долі родини Терещуків.
2. З’ява Діви
Панас побачив її, як викосив уже десь половину болітця. Того року середина осені випала суха, то болотяна вода тилько ледь мочила ноги.
«Ну й добре, мо’ погода ще пару днів протримається. То різуха[4] висохне і буде добра помощина[5] на зиму для корівки. Може, візьму й сьогодні рядюжку ще не сухої трави, хай вдома підсохне», – так подумав, глєнув на ліс, що тепер геть золотавий до болітця підступав, і тут угледів жіночу постать. Скорше, дівочу. Сперше навіть видалося, що то його Парася. Стрепенувся, зирнув пильніше. Али чого б їй сюди йти, тутка їхньої землі нима. Хіба за мохулями[6]. Нє, Парася знає, що тутика мохулі ни ростуть. «Мо’ яка дівка, що цього ни відає?» – подумав.
Дівчина знову майнула між деревами. Ніби кинулася бігти й спинилася. Світла пляма серед жовтого листя. Хто би то вирядився в біле до лісу? Спинилася, і Панасові здалося, мовби щось гукнула, про щось питає ци кличе до себе. Він ступив був крок-другий і тоже спинився. Дівчина враз мовби розчинилася між вільшняком. Не зникла між деревами, а розчинилася. Як туман бува чи відблиск сонця за гарної погоди, який поглинає ліс. Хоча ж Панас добре бачив, що то не якась мара. А таки людина.
Людина!
Вона йшла собі між деревами, йшла і дихала, як людина. Дихала? Хіба звідси можна почути, чи вона дихала? Чого він про те подумав?
Тут його тілом пробіг легенький холодок. Вітер з-за пліч повіяв. Зовсім маленький та холодний. Здавалося, дряпнув кігтем по плечі. То ще більше здивувало. Хіба вітер має кігті, пазурики?
«Я ніц ни боюся, – подумав Панас. – Хай там що».
Він узявся косити далі. Переборював бажання озирнутись. Ат, дурниця, мало що могло угледітися. Мо’ сонце грало між деревами… До того ж, він бачив постать попереду себе, не позаду.
Про те, що злякався, матері й братові, звісно, не розкаже. А от Парасці, Парасі,