далі за тим, що вона витворятиме.
Автор щосили сперечатиметься з нею, хоча й розуміє, що це марно.
Я спробую впіймати невловиме, можливо, воно називається грою Провидіння з нашими душами.
Я спробую вкотре виправдати саме життя, у його таких простих почуттях і проявах. Воно того варте, щоб спробувати його хоча б оцінити, чи принаймні відчути, якщо не зрозуміти.
Але таємну угоду імператора Павла з польськими князями і графами вже ліквідовано.
Отже, надалі змах крил метелика-Наполеона призводить до великих зрушень армій імперій і королівств, зрушень у європейській політиці й початку нових змін світового порядку. Але цей змах, цей ланцюжок подій приводить і до здвигу, майже непомітного в історії невеликого поліського села. До кількох родин, яких торкнеться той рекрутський набір. Навіть більше. До зрушення у свідомості та моралі простих поліських селян. Що таке їхня доля, їхнє життя, порівняно з долею і життям імперій і королівств? Ніщо, з точки зору імператорів і королів. Смерть когось із солдатів у майбутніх походах теж мало значить для імператорів французького, австрійського чи російського. Армія йде далі чи продовжує відступати.
Однак гасне не тільки людське життя, гасне цілий Всесвіт.
А проте порухи людської душі не менш, а більш значимі, ніж рух того ж війська. Чи так це?
Поліське село Загоряни, про існування якого не здогадується Олександр, а тим більше Наполеон – воно загубилося серед лісів і боліт, – ділиться на чотири частини-кутки і два менших – підкутки. На одному з тих кутків, найвіддаленішому від дороги, що веде від Шацька до містечка Любовня, – Млинищі – серед інших живе сім’я Терещуків, по-вуличному Гапликів. Кажуть, прадід дєдини[2] Юстини на прізвище Лесь мав звичку казати це слово часто, коли щось завершував робити, або ж як щось не вдавалося – гаплик та й усе. Так і причепилося. Петро Терещук прийшов у приймаки з сусіднього села Перечип, де Терещуків було багацько, мало не півсела. Та й теж став Гапликом. Петро з Юстиною нажили четверо дітей. Дві дочки – Уляна й Маруся – вже були заміжні, у своєму й сусідньому селі. А от хлопці – Панас і Тарас – ще тільки шукали собі пари. У Панаса, якому минув двайцятник, все складалося на те, що от-от жениться. Він і не приховував од матері, що накинув оком на Параску Луськівську, яка жила на березі Мережки на межі з іншим кутком села – Козлищем.
Мати Юстина була не проти мати таку невістку. По смерті чоловіка чотири роки тому – схопило живіт з правого боку, думав, переходить, а за п’ять днів і віддав Богові душу – вона була довго сама не своя. Та все ж хлопцям дала раду, тильки ж хлопци хлопцями, хотілося до когось контетніше[3] озватися, по-жіночому побалакати, поплакатись, та хотя б із невісткою.
Панас виріс вдатним парубком, не надто високий, але й не малейкий, сильний, роботящий. Юстина знала – буде ще правдешнішим хазяїном за батька Петра. Колись Петро пішов у Перечип, навідувався до дядька, а в того геть нездале лоша вродилося. Четвертий тиждень, а на ноги стати ни може,