зовсім близько і схопив за ступні, пірнув донизу й побачив усю дівочу красу, таку безборонну, що аж одвернувся.
– Панасе, пусти!
Крик тепер був справді розпачливим, і він відпустив ноги, розвернувся, щоб пливти назад. Та почув кашель за спиною. Озирнувся: дівчина стояла по груди у воді, кашляла й сипала[10]. Певно, коли він підігнув їй ноги, нахапалася води.
– Парасю, прости, я не хотів, – розпачливо сказав.
– Одвернися. Ну… Ну тибе.
Він одвернувся, поплив назад. І раптом побачив дивну картину – несе її, безсилу, таку, що потребує помочі, порятунку, на руках, вздовж річки – ще безбороннішу, свіжу од купання, пахучу, розкриту перед ним.
«Буде так!» – подумав.
Коли доплив до місця, де роздягалися, подумав: мо’ пождати? Нє, ни стане, он і неїні спідниця й сорочка біліють на траві. Глянув на село й раптом подумав: «Ци ж нихто ни бачив?» Село ще спало, а може, й не спало, та яке йому діло до нього і до тої, без якої однині жити не зможе.
– Прости, ни стримався, – сказав увечері, коли побачив, як прямує, певно, до Ганьки Мирузової на дівочі посиденьки.
– Стримався, стримався, – засміялася Параска, і вже як поминула його, кинула через плече:
– Безсовісний!
Зрозумів – гнів її скорше вдаваний, і од того ще більше потепліло в грудях.
То було наприкінці позаминулого літа. Мережка за цей час пронесла чимало води крізь село.
На вечорницях, десь уже пусля Покрови вона сказала зі смішком:
– А знаєш, як у нашім силі кажуть, що має зробити хлопець, котрий дівчину голою побачив?
– І що ж? Штраф старості сплатити?
– Ну, як такий нидогадливий, то сади горох по капусті…
Він знав, на що натякає. Сказав, що може й до Пилипівки[11] ще сватів заслати.
– Пужди, – у голосі його коханої проклюнулось щось незвично-потаємне, – ни гонеся, як Харитин за параниною. Ни хочу я Мотрунці дорогу переходити.
Зрозумів – Параска натякає, що старша неїна сестра мусить раньше заміж вийти. У Мотрунки тоже були залицяльники, хоч видалася не такою вродливою, як молодша сестра. Та перебірливою. Бо вже й Петрові Лукасьовому, і хлопцю з сусіднього села піднесла диньки[12].
Панас рішив – хай він трохи пожде, мусить же вибрати когось тая Мотрунка. Мусить, бо за двайцятник перевалило, стара дівка, щитай.
Та з якогось часу до його серця закрався холодок, а до голови – підозра: не тико, ой не тико Мотрунка тут причиною, а щось інше.
Те щось називалося Єрчиковим Пилипом.
Єрчики жили через три хати од Парасчиної оселі. Всі, щитай, свої, на однім куткові виросли. Пилип був на рік старшим од Панаса. Вдався високим, огрядним, ціла буца[13] м’яса, тверда, могутня. І з чиєїсь легкої руки так Буцою по-вуличному й звали. Високий, могутній та, на диво, неговіркий, він поводив себе якось так, мовби знав особливу таємницю, яку от-от повідає комусь, та не може рішити кому.
Дивився значливо