вулиці.
Воронка раптом нашорошила вуха, а потім і заіржала. Щось почула? Авжеж, почула.
«Коня, нивже коня?» – подумав Панас.
Він сам стрепенувся. Від часу, коли Воронка привела останнього лошака, він хотів, щоб хоч ще раз був приплід. Спершу думав, що так і буде. Та проходив рік, другий, третій, уже й четвертий минув, а кобила ніяк не могла понести, хоч і не раз мала діло з огирями. І сам Панас водив, і Тимошевого коняку приводив. Раз одбрикувалася, али ж другий таки віддалася. Ніц не вийшло, зосталася порожня. Чого б то? Нивже стара, щоб заплоднитися? Ну хоч би разок ще могла… Продали б лошака ци лошицю – ще б трохи земельки прикупили. Та й хотілося Панасові підняти, потримати мале лошатко, відчути особливий запах маленького життя… А тоді поставити на ноги – біжи. Хай не побіжить, а зробить крочок-другий ще тоненькими ніжками…
– Чуєш щось? – сказав Панас і взявся скидати шлею. Погладив кобилку по загривку. Хай, вже нагоралися, завтра скінчить. Перепочине, мо’ й справді хтось їде дорогою…
Він узявся обтирати шматиною, у яку до того був загорнутий обід, кобилу від поту. Ніжно гладив шорстку вологу шкіру.
Аж смішно стало, що готує Воронку до зустрічі з якимось невідомим конякою. Вів кобилу на дорогу, соху закинув було на плечі, а тоді опустив на землю.
Готувалося сідати за тополі на краю села – дерева посадили з наказу графа – сонце, почервоніле, наче теж стомилося од роботи.
«Буде вітер», – подумав Панас.
Воронка ще раз заіржала. Тепер і її господар зрозумів – дорогою таки хтось їде.
То був явно панок із міста. Але з тих, про яких кажуть «дрібні, як біб». При наближенні до Панаса стишив галоп, навіть кашкета військового покрою ледь торкнувся пальцями.
– Дзень добжи, – проказав.
– Доброго здоровля.
– З тего села? Загоряни? – спитав приїжджий.
– Авжеж, загорєнський.
Він побачив, як потяглася мордою до явно набагато молодшого коня Воронка. І кінь до неї зацікавлено морду простяг.
«Може б, спарувалися?» – подумав Панас.
– Із міста до нас? – запитав.
– До старости вашого. Він у селі?
– А хто його знає. Повинен бути. Чом би й нє.
«Та злізь, злізь зі свого огирка», – подумки попросив.
І чоловік – панок, мо’ писар який – таки зістрибнув. Стомленому дорогою йому, видно, хотілося перепочити, а то й побалакати.
– Горав? – спитав з мужицькою інтонацією.
– Та от… на весну…
Чоловік спитав, почім у їхньому селі жито, чи вирощують новітню культуру – картоплю?
– Бульбу? Та чого… Раз пан сказав, то й садимо. І їсти вроді мона.
Вимовив оте панське слово «вроді» і язик мовби затерп. Як то вони такечки гуворять…
Коні явно заприязнилися. Воронка легенько куснула огира. Тернулася боком об його бік. Огир було спробував і собі виявити увагу, навіть було закинув ноги на Ворончин круп, весь напружився… Та швидко передумав, видав якийсь зневажливий звук, а тоді відверто перднув просто перед мордою Панасової кобилки.
– Цо,