добряче грюкнув дверима. Староста Юхим раптом засміявся – голосно, розкотисто.
– Не бійся, синку, – сказав. – Бог, він тоже не біб товче.
На дворі посланця з волості й слід прохолов.
– То мені мона йти? – спитав Панас.
– А чого ж нє?.. Йди. Робота, певно, жде.
– Дєкую.
Панас уже біля воріт спинився.
– То правда, що до війська забиратимуть?
– Звідки знаєш?
– Він казав, отой…
– Забиратимуть. Али нибагато.
– Тико парубків?
– Парубків.
Уже дорогою додому Панас вирішив: раз тільки парубків неженяних братимуть до того війська, то він зараз жениться. Навіть не ждатиме Покрови. Цеї ж неділі зашле старостів, наступної, як годиться, зроблять запитки[18], а там і весіллє. Першою він повідомив про своє рішення маму. Заодно й покаявся, що згрішив та ще й перед святими образами. Мати зітхнула – коби ж чого ни сталося – і сказала, що молитиметься за його прогрішеніє. А сам Панас мусить висповідатися та свічки великі в церкві перед образами святих Дмитрія і Миколая та Матері Божої поставити. Для такого діла й грошей ни тре шкодувати, аби помогло. Може, й проститься, а на піст тре в такім случаю в середу та п’єтницю зовсім ни їсти.
Увечері про те, що хоче, і вже невідворотно, заслати сватів, Панас трохи не своїм начеб голосом звідомив і Параску. Вона завела було давню пісню про Мотрунку, що старша сестра обижатиметься, якщо молодша першою заміж вискочить, не годиться так.
– Зашлю, – вперто сказав Панас. – І спробуй відмовити!
– То що? Наб’єш? – Параска зблиснула диво-очицями, аж у напівтемряві було видно, які вони чорні, разком білих зубів сяйнула.
Панас вдавано насупився:
– А чом би й нє!
– Ще вспієш, як жінкою твею стану.
Панас пригорнув кохану. Ніжно-ніжно, як міг. Відчув запаморочливий запах її тіла. Тіла, яке належатиме йому.
– Та щоб я коли на тибе руку пудняв…
– Усі ви-те таке кажите.
Та Панас побачив – сподобалися дівчині його слова. Додому після побачення летів на крилах. Брата ще дома не було.
«От сморчок, – подумав незлобиво. – Вже й собі з кимось вистоює».
…Радість його пригасив, накрив мокрим рядном той самий староста. Перш ніж одружуватися, мусив про те повідомити старосту, а той – його ясновельможність пана графа, так було заведено. Бо граф міг і не дозволити, або відстрочити весілля, якщо мав на хлопця чи дівчину якісь свої плани – забрати в покоївки чи хлопця в особисті гайдуки. Таке траплялося востаннє в селі літ п’ятнадцять, а може, й більше тому, та порядок лишився.
Староста Юхим, довідавшись про Панасові наміри, сказав, що йому женитися поки що не можна. Треба пождати до рекрутського набору, а він от-от буде. Не випаде така неволя, тоді генче діло. Гадає, пан граф не перечитиме.
– А довго ждати? – Панас промовив те наче дерев’яним голосом.
– Має прибути приставітєль з повіту. Тоді й вас зберемо.
Панас вийшов зі старостиного