.

добряче грюкнув дверима. Староста Юхим раптом засміявся – голосно, розкотисто.

      – Не бійся, синку, – сказав. – Бог, він тоже не біб товче.

      На дворі посланця з волості й слід прохолов.

      – То мені мона йти? – спитав Панас.

      – А чого ж нє?.. Йди. Робота, певно, жде.

      – Дєкую.

      Панас уже біля воріт спинився.

      – То правда, що до війська забиратимуть?

      – Звідки знаєш?

      – Він казав, отой…

      – Забиратимуть. Али нибагато.

      – Тико парубків?

      – Парубків.

      Уже дорогою додому Панас вирішив: раз тільки парубків неженяних братимуть до того війська, то він зараз жениться. Навіть не ждатиме Покрови. Цеї ж неділі зашле старостів, наступної, як годиться, зроблять запитки[18], а там і весіллє. Першою він повідомив про своє рішення маму. Заодно й покаявся, що згрішив та ще й перед святими образами. Мати зітхнула – коби ж чого ни сталося – і сказала, що молитиметься за його прогрішеніє. А сам Панас мусить висповідатися та свічки великі в церкві перед образами святих Дмитрія і Миколая та Матері Божої поставити. Для такого діла й грошей ни тре шкодувати, аби помогло. Може, й проститься, а на піст тре в такім случаю в середу та п’єтницю зовсім ни їсти.

      Увечері про те, що хоче, і вже невідворотно, заслати сватів, Панас трохи не своїм начеб голосом звідомив і Параску. Вона завела було давню пісню про Мотрунку, що старша сестра обижатиметься, якщо молодша першою заміж вискочить, не годиться так.

      – Зашлю, – вперто сказав Панас. – І спробуй відмовити!

      – То що? Наб’єш? – Параска зблиснула диво-очицями, аж у напівтемряві було видно, які вони чорні, разком білих зубів сяйнула.

      Панас вдавано насупився:

      – А чом би й нє!

      – Ще вспієш, як жінкою твею стану.

      Панас пригорнув кохану. Ніжно-ніжно, як міг. Відчув запаморочливий запах її тіла. Тіла, яке належатиме йому.

      – Та щоб я коли на тибе руку пудняв…

      – Усі ви-те таке кажите.

      Та Панас побачив – сподобалися дівчині його слова. Додому після побачення летів на крилах. Брата ще дома не було.

      «От сморчок, – подумав незлобиво. – Вже й собі з кимось вистоює».

      …Радість його пригасив, накрив мокрим рядном той самий староста. Перш ніж одружуватися, мусив про те повідомити старосту, а той – його ясновельможність пана графа, так було заведено. Бо граф міг і не дозволити, або відстрочити весілля, якщо мав на хлопця чи дівчину якісь свої плани – забрати в покоївки чи хлопця в особисті гайдуки. Таке траплялося востаннє в селі літ п’ятнадцять, а може, й більше тому, та порядок лишився.

      Староста Юхим, довідавшись про Панасові наміри, сказав, що йому женитися поки що не можна. Треба пождати до рекрутського набору, а він от-от буде. Не випаде така неволя, тоді генче діло. Гадає, пан граф не перечитиме.

      – А довго ждати? – Панас промовив те наче дерев’яним голосом.

      – Має прибути приставітєль з повіту. Тоді й вас зберемо.

      Панас вийшов зі старостиного