вітер.
«А таки стрельне, – подумав. – Стрельне, й нихто ж ни побачить…»
Страх чорним птахом опустився йому на плечі, впився пазурами у шкіру, клюнув по голові.
– Не бійся, Воронко, – прошептав, мовби то боялася його вірна кобила, а не він сам.
Постріл, однак, не пролунав. Повз Панаса промчався вихором підпанок. Тико як вже минав, таки стрельнув, та куля не зачепила, полетіла десь у лози.
«Налякати хотів?» – подумав.
До села рішив не наближатися, коло річечки-струмка, котра впадала в Мережку, звернув наліво і до села вже добирався через болото і лозняки. Подумав, що, може, минеться. А раз так, то він за тиждень-другий і зашле сватів до Параски.
Чутки про те, що нова расєйська влада забирає молодих парубків до війська, та ще й на довгих два з половиною десятки літ, давно ходили селом. Коли ще пару літ тому вернулися з прощі до Києва, тамтешньої лаври, двоє жінок з їхнього села – Пріська Тусьова і Мокрина Купирина. Казали: там жінок стрічали, що за синів молилися, котрих забрали в теї салдати. У них поки тихо було, Бог милував, хоча вже й у селах по той бік міста забирали. А бач, цей засцєний підпанок рекрутчиною погрожував, ніби вона й за каторгу гірша, мо’ й повіз недобру звістку. Казала Пріська, що їм жінки в лаврі повідали: тико парубків беруть, чоловіків ни чіпають.
«От і добре, – подумав тепер Панас, пригадуючи ті слова. – Дав би Бог, щоб минулося… Він же ни знає, хто я такий, ни спитав, як звати…»
Однак не минулося. Волосний посильщик пожалівся таки старості, що коли він під’їжджав до села і спинився, щоб узнати дорогу, якийсь хам ні з того ні з сього ударив його в обличчя й відмовився піти до старости.
– А як звали того хлопа, знаїте? – спитав староста.
– Як звати, нє вєм[15], – буркнув посильний. – Но знакі[16] єго запаментовал[17].
І він описав ті прикмети. Волосся, мов побуріла солома. З лівого боку біля вуха родимка, очі сірі, голубуваті. І головне – кобила в нього ворона, ворона кобила, хіба в селі таких багато?.. Панок був, видно, поляком, але з тих дрібненьких шляхтичів, котрі взялися ревно служити новій владі, бо за польської могли хіба коло багатших отиратися, за нахлібників. А тут за таку-сяку службу платили чималі гроші.
Староста Юхим Хрусь прикинув, хто б то міг бути, і зітхнув. Виходило, що Панас Терещук, Гаплик по-вуличному, тільки в одного нього є ворона кобила. Та й родимий знак побіля вуха в нього ж. Староста було запевнив, що він виявить негідника, який так непоштиво повівся з паном Зеником. Та посильний-вістовий заартачився, гукнув, що він ніякий не Зєнік! Зенон Юзефовіч, уродзоний шляхтіч, дворянин тобто, хоче побачити, подивитися в очі тому негіднику.
«Подивитися, то й подивитися», – знову зітхнув староста. І наказав своєму помічнику привести Панаса Гаплика, тобто Терещука.
Коли Панас довідався – таки не минулося – то вирішив: буде стояти за себе до кінця. Дорогою до старости спочатку вирішив, що розкаже правду, як то було, як той чоловік з волості його образив своїми словами. Та подумав: «Їх же за ніщо теї пани