Анна.
– Вчора приїхав, одразу заселився у ваш пансіонат, – усміхнувся Бенедикт. – А ви? Давно тут живете?
– Ліза три роки, а я з самого народження… Ех… – Вона глибоко вдихнула, ніби насолоджуючись повітрям. – Ніколи звідси не поїду. Це місто прекрасне!
– Мені теж подобається.
Усі троє поглянули на вулицю, по якій крокували. Звідусюди на них дивились реклами якоїсь дешевої їжі; реклами різних сервісів; реклами якихось нікчемних олігархів-політиків; дерева, стовбури яких були обмазані вапном; їх оминали збідовані люди в базарній одежі; на дорогах ланцюжками їздили жовті маршрутки з номерами, написаними фломастером на шматку картону; а самі дороги були розмальовані соковитими ямами – все це, безсумнівно, вказувало на бідноту нашої країни – але для Анни та Бенедикта мало якийсь український колорит.
Звісно, обоє молодих людей хотіли, щоб все це змінилося, щоб країна розвивалась і щоб лиця людей були безтурботними. Але вони також знали, що для цього потрібен час.
– І що в ньому такого особливого? – не розуміла Ліза.
– Люди, – відповіли Бенедикт і Анна в унісон. Одразу ж засміялись, а потім перетнулись поглядом, у якому читалося: «Вау… Ти думаєш так, як і я».
Це справді було так. Ті двоє думали практично однаково. І разом з тим були абсолютно різними людьми.
Люди… Ось що їх вабило в цьому місті, та взагалі у всій країні. Люди, які щодня крокували тими вулицями. У кожного з яких була своя ціль. Їх вабило те, що ці люди прагнули жити краще. Що сірі реквізити цього міста не могли забрати у них прагнення до кращого.
Сяючі очі тих людей засліплювали і ями на дорогах, і різноманітні примітивні вивіски реклам, і потріскані стіни будинків.
Коли дівчата привели Бенедикта до «Зміїного шляху», хлопець запримітив широку-широку річку і два її береги, всіяні бетонними блоками будинків. Ті два береги з’єднував вузенький міст, викрашений у темно-зелений колір. Він справді нагадував якусь довгу, гігантську змію.
А низько під мостом спокійним потоком бігла ріка. Її вода здавалась незворушною і зовсім нерухомою. Якби вдалині не виднілись якісь багажні судна, Бенедикт подумав би, що там внизу асфальт. Свіжесенький та гладесенький, у якому, мов у дзеркалі, відбивається сонце.
– Ось там! – раптом мовила Ліза, вказуючи на середину моста. – Вони там, ходімо.
Трійця перейшла дорогу, вийшла на тротуар і попрямувала до невеличкого натовпу, який зібрався посередині моста.
– Бенедикте, – озвалась Анна, – а ти знаєш, чому цей міст називають «Зміїним шляхом»?
– Тому що він схожий на змію?
– Ні, – усміхнулась дівчина. – Від самого початку, коли тільки його побудували, міст був світлих відтінків. Також він мав іншу назву, яку до нашого часу вже давно забули. Та однієї ночі міст змінив свій колір, уявляєш?
– Як це так?
– Не знаю. Просто взяв та й за одну ніч змінив колір – став темно-зеленим, мов зміїна шкура… Але найдивнішим і наймістичнішим було те, що архітектора, який робив план будівлі моста, зранку, коли міст змінився, знайшли мертвим.
– Ого, –