не подаватимуть про розшук.
– Я теж колись втекла з дому, – озвалась художниця Єва. – Але прийшов момент, коли я була змушена їм розповісти, де я. Думаю, в тебе теж буде такий момент.
Бенедикт нічого не відповідав. Він знав, що коли прийде такий момент, тоді про нього подумає, зараз це без сенсу.
– А ти маєш якісь уподобання? – спитала Єва.
– Звісно, маю, – усміхнувся Бенедикт. – Музика… Поезія… І скажу дещо банальне – люди.
– Люди?
– Ну, так… Люди – дуже дивні створіння… Всі різні. Всі зі своїми таємницями. Всіх потрібно розгадувати. А це доволі цікаво.
– А читати любиш? – спитав Любомир.
– Звісно, люблю… Це не люблять лише ті, хто цього не робить, ге? – знову усміхнувся Бенедикт. Його завжди дивував сам факт таких запитань. Йому це здавалось рівнозначним до запитань «ти любиш дихати?», «любиш смак води?».
– Ти, до речі, можеш брати будь-яку з цих книжок. Тільки не забудь покласти назад, бо Ярина має список, де всі записані. І якщо котрась пропаде – вона всіх нас приб’є… – прошепотіла на вухо Бенедиктові Єва.
– О, дякую, це дуже класно, – мовив Бенедикт, іскристим поглядом дивлячись на полиці з книжками. Для нього це був неабиякий скарб і джерело натхнення.
Знайомство протривало майже годину. Бенедикт обговорив з Любомиром кілька книжок, які вони обоє читали; порозмовляв з Євою про її малюнки, які вона чомусь іще не наважилась йому показати; трохи поговорили на спільні теми.
Хлопця найбільше вразило те, що спілкування було дуже простим, ніби він був знайомий з цими людьми все життя. Це якось додавало впевненості у тому, що він там, де має бути. Що він з тими людьми, які повинні бути навколо нього. Хоча це можна назвати приємним додатком до життя в пансіонатах. Тут або покинуті, або неординарні, або вільні люди. Ось чому й спілкування з ними вільне.
Після всього хлопець взяв одну книжку з полиці і вирушив до себе в кімнату. Там він запримітив недописаний вірш. Бенедикт сів на стільчик і взявся дописувати. Згадав стрибки з моста, спілкування з Анною, згадав емоції, які вкладав у вірш на початку. Та не міг сконцентруватись. Тепер його переповнювали інші відчуття.
Він перегорнув сторінку зошита і почав писати вірш, присвячений мешканцям цього пансіонату. Він написав вірш про людські долі. Про віру в краще. Про незламність. Про те, що вибір лише за нами – щось красиве і світле можна побачити навіть у найтемніших речах.
У одної жіночки
Були милі три дитяти.
Для усіх богатирі,
А для неї янголяти.
Один янгол десь загинув,
На війні, здається,
Усі думали – заплаче,
А вона сміється.
Другий янгол свої крила
Малій дівчинці віддав,
Жінка знову не тужила,
Син когось урятував.
«Що мені тужити? – каже. —
Я молюсь за них,
Два сини герої в мене,
Не буває лих».
Лихо