до довгого бетонного причалу, там уже стояв якийсь чоловік з наготованим для дітей човном.
– Максиме, тільки обережно, зрозумів? – мовив власник човна. – Коли поплаваєте, прив’яжеш його до цього кільця… І не забудь замкнути на замок, добре? Ключі віддаси потім!
– Добре! Звичайно! Все зроблю, не переймайтесь! Дякуємо!
Бенедикт одразу зрозумів, що Макс – серце цієї компанії. Він багато говорив, влучно жартував і був абсолютно без комплексів.
А крім цього, того дня Бенедикт зрозумів ще дещо: як це – бути в компанії друзів. Вони пливли у тому човні, немов на якомусь острівку, що належав тільки їм. До бортів човна прикріпили повітряні кульки, через що здавалося, що він не пливе, а летить. У воді відбивалось небо, і це тільки додавало казкового настрою.
– Ну що? Бажаєте музики? – запитав Пилип і, не чекаючи відповіді, потягнувся в глибину пакета, котрого ніс.
Човен уже відпливав від причалу. Макс веслував, та, коли човен знайшов хвилі, хлопець поклав весло в човен, і вони продовжили свою повільну подорож.
– А хто хоче випити? – засміявся Макс і потягся до іншого пакету. За секунду він дістав кожному по банці пива.
Бенедикт дещо засоромився, бо ніколи ще не пив алкоголю, проте не відмовлявся – нове життя, нові правила. І до того ж йому сподобався стан легкого сп’яніння, в який він потрапив того дня.
– Що вмикати, Ань? – вовтузився біля портативної колонки і свого телефону Пилип. – Як завжди, Бастіла?[7]
– Можна, – усміхнулась Анна, і за секунду зазвучала хороша музика.
Бенедикт ніколи не чув про цю групу, та, почувши перші ноти, зрозумів – вона йому теж до душі.
– То вип’ємо за прекрасну Анну і за її Янгола Хоронителя! Щоб він завжди тебе охороняв і піклувався, коли це не можемо робити ми! – урочисто мовив Макс, усі закричали «ура» та «вітаю» і випили.
Музика була божественною. Анна сиділа поряд із Лізою і сяяла від щастя.
Це був незабутній день янгола для Анни. Вона була зі своїми друзями, в хорошій атмосфері, серед хорошого пейзажу. Це були щасливі години.
Їй подобався Бенедикт. Вона це зрозуміла, ще коли вперше його помітила. Не тоді, коли він до них підійшов, щоб запитати дорогу до моста. А ще тоді, як він розгублено відчинив двері пансіонату, наперед постукавши в них. Він її чимось притягував, і їй було цікаво дізнатись, у чому той магнетизм. Їй здавалося, що він випромінював якийсь затишок, а в його очах вона була ладна втонути.
– Бенедикте, а з ким ти сюди приїхав? – запитала вона.
Усі вже пили по другій банці пива і релаксично лежали на лавках човна, делікатно спираючись одне на одного.
– Сам, – кивнув Бенедикт. – Я сказав батькам, що хочу пожити сам, і вони мене відпустили у «вільне плавання».
– Нічого собі! – втрутився Макс. – І що думаєш робити?
– Не знаю… Жити, напевно.
– Як це так? Просто жити? Без жодної мети?
– А хіба це не мета? Спробувати чим більше в цьому житті? Жити – хіба не мета?
– Тьху… – Макс аж випростався. –