ділились таємницями і розмовляли про хлопчаків.
Саме тут Ліза забувала про всі свої комплекси. Навіть зараз вона стрибала по кімнаті, виконуючи різні танцювальні па, хоч вони в неї виходили доволі смішні та незграбні. Проте тут, у цій кімнаті, Лізі було начхати на свою незграбність і зайву вагу. Їй було начхати на все – чи не свободою ми називаємо таке відчуття?
– Слухай, Бенедикте, – мовила Анна. – У мене завтра день янгола… Я, Ліза і ще двоє наших друзів ідемо на пікнік. Не хочеш приєднатись? Я буду рада тебе бачити.
– О… е-е…ой! – хлопець так розхвилювався, що випустив із рук трубку.
Анна почула тільки гучний гуркіт, аж зіщулилась і відвела телефон від вуха.
– Бенедикте? Алло? Все добре?
– Так, я вже тут, – швидко мовив Бенедикт, піднімаючи телефон.
– То як?
– Добре… Я прийду… Звісно.
– Тоді давай завтра о шістнадцятій біля «Зміїного шляху», гаразд? Ти вже знаєш, де це.
– Гаразд, – відповів Бенедикт.
Телефонна розмова закінчилась. Двоє підлітків відклали телефони, а їхні обличчя світились дивними, задумливими посмішками.
– Ти його запросила? – вражено запитала Ліза, вона аж припинила танці і сіла в комп’ютерне крісло. Її здивований погляд зупинився на Анні. – Ти його знаєш лише… та що я говорю?… Ти його навіть не знаєш!
– Але хочу взнати, – засоромилась подруга. – Все, замовкни!
Наступного дня панувала прекрасна погода. Немов кораблі в спокійному океані, в небі плавали великі білі хмари. Інколи весь той небесний спокій розрізала біла лінія, сліди літака, який прагне кудись за обрій.
Рівно о шістнадцятий під тим красивим небом Бенедикт з причесаним, наскільки це можливо, чорним чубом, у футболці з емблемою Бетмена, чекав на компанію Анни біля моста, який кілька днів тому їх познайомив.
У руках він мав квітку, яку зірвав по дорозі сюди. Він не знав, як ця квітка називається, але для нього це було неважливим, бо, дивлячись на її сині пелюстки, він бачив у них посмішку Анни. У якийсь дивовижний спосіб він знав, що дівчині вона сподобається.
Крім квітки він приготував дівчині книжку, яку взяв з собою з дому. Це була збірка віршів Ліни Костенко «Річка Геракліта».[6] Ця книжка багато разів його надихала, і він надіявся, що Анна одна з тих людей, які теж зможуть оцінити шарм прекрасних рядків. Звісно, він підозрював, що вона не любить читати. Але ж вона сама сказала, що цього не люблять ті, хто цього не робить. Отож, він мав надію, що вона бодай спробує і їй сподобається.
Минуло якихось десять хвилин чекання, і Бенедикт помітив компанію друзів, які під великим букетом різнокольорових повітряних кульок переходили дорогу. Ліза і Анна були в літніх сукнях і весело йому махали вільними від пакетів руками, а біля них йшли також двоє незнайомих хлопців, років так по вісімнадцять кожному.
– Привіт, це тобі, – мовив до Анни Бенедикт, коли вони підійшли. – Бажаю хороших друзів і багато незабутніх моментів! Вітаю!
Він обійняв Анну, а та взяла подарунки. Спочатку дівчина понюхала квітку, а потім подивилась на книжку.
– Вау! –