телефонує. Тут мені зателефонував один мій знайомий, він шукає Романа Демиденка. Має до нього особисте питання. Треба йому адресу, а я не маю ніяких даних. Ви часом не маєте його телефону? Поза зоною? Ой, що ж робити? Хіба немає ніякої можливості знайти його? Що? Його дід? Де, кажете, його дача? Це таке село? Ні, не чула… Монастир? Дякую вам, Володю! До побачення.
Вчителька поклала слухавку і подивилась на Тетяну:
– Не багато… Володя давно не бачив Романа, каже, він не з’являвся в Жовтоводську, спілкувались телефоном, а вже приблизно рік телефон Романа поза зв’язком…
– Чому? – Серце ледь не зупинилось.
– Хтозна… Може, загубив. Але не хвилюйтеся, Володя пам’ятає, що в Романа був дід Максим з боку матері, прізвища не знає. Тільки що дача була в селі Градні, поблизу Києва. Там ще монастир є.
– А де це село?
Оксана Прокопівна знизала плечима.
– Запитаємо в «Ґуґлі», – сказала Таня.
Вона вийшла в передпокій і повернулась із ноутбуком.
– Та-а-а-ак. Градно… Ага, ось воно на південний захід від Києва… Кілометрів сто від кільцевої. По асфальту, потім через міст… і ще кілометрів двадцять п’ять ґрунтовою дорогою.
– Як швидко ви знайшли, – зауважила Оксана Прокопівна. – А я ніяк не звикну до комп’ютера.
– Це не складно, варто тільки захотіти.
– Для мене тепер усе складно. Я вже і мріяти перестала.
Оксана Прокопівна стрепенулась, як налякана пташка, і знову замовкла.
– Це ви дарма, – сказала Таня, – мріяти потрібно до останньої хвилини. – Вона посміхнулась і торкнулась її руки. – Як про оселедець.
– Ой, ви це пам’ятаєте? – Вчителька почервоніла.
– Авжеж!
– Ой, Таню, минулого року, на Різдво, ледве Богу душу не віддала, – лікарі не дозволили. Мабуть, треба закінчувати з оселедцем… – Вона задумалась. – Тож… поки ми живі, все можна змінити, нічого не зміниш тільки на кладовищі. Але це не про Жовтоводськ, тут час стоїть.
Торкаючись сивого пасма на чолі, вчителька розповідала про повільне життя Жовтоводська. Тетяна слухала її, і в пам’яті виринали нові спогади з минулого. Про вітчима вчителька нічого не сказала, розповіла тільки про матір Тані: Олена майже рік тому зникла. Казали, що вона покинула чоловіка і втекла з коханцем. Куди – ніхто не знає. Жовтоводськ майже місяць гудів, як бджолиний рій, – стара, і таке учудила. А брат Тетяни Женька поїхав у Київ, працює у будівельній компанії. Кажуть, одружився, може, вже і дитинка є…
Від ситної вечері захотілося спати.
– Ой, забалакала я вас, ви вже окунів ловите, – мовила вчителька.
– Так, мені вже час…
– А в кого ви зупинилися?
– Ні в кого.
– Залишайтесь у мене, – запропонувала Оксана Прокопівна.
– Дякую, мені треба рано-вранці їхати, краще я заночую в готелі.
– Перестаньте, я встаю о пів на шосту. Залишайтесь, я буду рада.
– Не боїтесь? – усміхнулась Таня.
– Знаєте,