не звертаючи на це уваги, дістала цигарку із пожовтілого портсигара.
Від стійкого запаху тютюнового диму щипало очі. Фіранки на вікнах пожовтіли, а стеля була всіяна закопченими коричневими плямами. На столі стояла попільничка, повна недопалків. На коліна до Ганни Михайлівни стрибнув величезний чорно-білий кіт. Вона потерла коліно, пробурчала, що їй незручно сидіти, що Васька важезний і щось там їй перетискає, тому коліно болить сильніше. Але кота не вигнала.
Таня прийшла до неї, бо до неї ходили половина жінок Жовтоводська, не мало значення, що боліло. Ганна Михайлівна приїхала сюди з першими будівельниками комбінату, і за кілька місяців відбила в усіх місцевих гінекологів клієнтуру. Всі тільки й казали, що таких лікарів уже не буває, що в Гані добре серце, ніжні руки і що вона лікар від Бога. А те, що вічно нахмурена, так у цьому немає нічого дивного – у неї немає своїх дітей. Розповідали, що вона приїхала сама, ні з ким не товаришувала і листів не отримувала. А через півроку, на початку весни, до неї приїхала подруга Фаня: худа, висока і з широкими плечима. «Майже мужик переодягнений!» – шепотіли за спинами.
«Переодягнений мужик» узяла на себе обов’язки вести господарство: рубала дрова, поралась на городі біля вагончика, ходила по магазинах і на риболовлю. Спочатку всі перешіптувались і ніяковіли, хтось плював услід, побачивши Ганну Михайлівну вдвох із Фанею, але до літа вже перестали звертати на це увагу. Та навіть ті, хто ще не заспокоївся, все одно приходили лікуватись до Ганни.
Ганна Михайлівна скривилась і зачовгала в кріслі, кіт при цьому навіть оком не кліпнув.
– Вже більше тижня, – тихо відповіла Таня.
– Тоді ще рано про щось говорити. Завтра приходь до мене на роботу, принось сечу на аналіз.
– Я завтра в Київ їду, в мене іспити.
– Коли?
– О дванадцятій.
– Встигнеш. Приходь на восьму, прийму без черги. Куди хочеш поступати?
– На журналістику.
– Чия дитина?
Таня опустила очі.
– Я лікар і вмію тримати лікарські таємниці.
– Я не можу сказати.
– Ой, Тетянко, тобі ж усього шістнадцять! – зітхнула Ганна Михайлівна.
– Мені сімнадцять через місяць.
– Знаю, – махнула рукою Ганна. – Я пам’ятаю, як ти народилась. Скільки років твоєму хлопцеві?
– Двадцять один.
– Ти народжувати будеш, чи як?
– Звісно, що буду!
– А якщо він тебе кине? Мужики, вони такі… – Лікарка невизначено махнула рукою.
– Він не такий! – крикнула Таня.
– Усі вони не такі, поки свого не отримають. – Ганна Михайлівна погладила сплячого кота. – Отже, ти вчитися хочеш?
– Так.
– Дивись, дитинко, щоб не довелось вибирати між дитиною і навчанням.
– Навіщо вибирати? Багато хто має сім’ю і вчиться.
Ганна Михайлівна затягнулася цигаркою, випустила дим і закашлялась. Кіт підвів голову, але очі не розплющив. І знову занурився в складки кофтини