послухалася.
– Не підглядай!
– Я не підглядаю.
Роман узяв її руку, і щось холодне ковзнуло по її пальцю.
– Дивись.
На її пальці – перстень з блакитним топазом, навколо якого висвічувались маленькі камінчики.
– Це мені?
Роман усміхнувся:
– Такого ж кольору, як твої очі. Я вже давно його замовив, це зроблено за моїм ескізом. Сьогодні забрав, думав, на день народження подарую… але не втримався.
Він поцілував її, і вона пішла додому.
Зайшовши в дім, Таня побігла до вікна. Її серце вистрибувало з грудей, вона дивилась, як Роман із сумкою на плечі йде дорогою, що підсвічується ліхтарями. Раптом він повернувся і помахав їй рукою. Таня помахала у відповідь, і враз ліхтарі вимкнулись. І майже одразу задзвонив телефон.
Це був вітчим.
– Ти де шлялась?
– Гуляла.
– Брешеш! Ти була в Ганни!
Таня проковтнула язик.
– Чого ти до неї ходила? Кажи! І не думай брехати!
Місячні в Тані почались, коли їй виповнилось одинадцять років і п’ять місяців, день у день. Відтоді вітчим вів календар і казав, що їй дуже пощастило, бо він про неї так дбає. Коли їй виповнилось дванадцять, менструація раптом припинилась на два місяці. Вітчим допік її допитами, примушував у чомусь зізнаватись, не випускав гуляти, підслуховував її телефонні розмови, нишпорив по сумках, шухлядах і кишенях.
– Як ти могла мені брехати? – майже плакав він. – Шльондра ти, як і твоя мати!
Якими знайомими були ці інтонації! Таня вже знала, що на неї чекає, коли цей слізний голос зміниться на скрегіт жовтих прокурених зубів.
Таня кинула слухавку і побігла в кімнату. Схопила свою сумку з надписом «Per aspera ad astra», запхала туди перші речі, які потрапили під руку, зверху кинула зимову куртку і взуття. В іншу сумку покидала книги, конспекти, документи і гаманець. Колись Таня з класом ходила в похід і класна керівничка була здивована, як це в її наплічник помістилось стільки речей. «Таке враження, що твій ранець – це капелюх фокусника. У тебе там часом кролика нема?»
Кролик! Таня висунула шухляду, в якій лежав маленький іграшковий кролик. Його подарувала бабуся. Таня зняла перстень, запхала його в іграшку через дірочку збоку, і поклала в сумку. В коридорі повісила свої ключі від квартири і відчула, як їй в спину хтось дивиться. Це був кіт Роман. Вона присіла і погладила його. Кіт замуркотів і опустив голову. Коли він здійняв очі, Таня побачила в них сльози. Дівчина взяла його на руки і поцілувала:
– Вибач, що не можу забрати тебе з собою.
Кіт жалібно занявкав.
– Я дуже тебе люблю, – сказала Таня, притискаючи кота до грудей. – Я повернусь, просто зараз мені треба йти.
Вона вийшла з квартири і захлопнула двері. Притискаючись до стін будинків, ховаючись у кущах, добралась до Галі.
– Ти? Що сталось? – насупившись, запитала Шоха, протираючи очі.
– Ой, слухай! – Таня щосили вдавала переляк. – Ось… виходжу з кухні, а