очі. За дверима кімнати лунав телефонний дзвінок. Коли підняли слухавку, Таня почула голос Галиної мами:
– Так, вона тут. Добре, зараз розбуджу.
Таня натягнула ковдру до підборіддя. Серце стукало в горлі, було важко дихати. Вона чула, рипнули двері в кімнату, але вдала, що спить. Світло від увімкненої люстри просочилося навіть під заплющені повіки.
– Прокидайся, твій вітчим дзвонив. Ти чому йому нічого не сказала?
Таня прикрила очі рукою:
– Та я ж від павуків втікала…
– Він зараз приїде за тобою.
Таня вилізла з-під ковдри, одягнулась і вийшла з кімнати.
– А сумки? – нагадала Галина мама.
– Я завтра заберу.
– Ні, рибко, забирай зараз.
Перед дзеркалом Таня рукою розчесала волосся і зав’язала хвіст. Взулась і раптом скрикнула, тримаючись одною рукою за поясницю, а другою вперлась до стіни.
– Що сталось?
– Спина… – простогнала Таня.
– Ну… Нехай сумки тут до ранку побудуть.
До передпокою вийшла заспана Галя:
– Що таке?
– Твоя подруга не сказала вітчиму, що ночуватиме в нас!
– І що з того? – Галя позіхнула.
– Зараз Володимир Павлович приїде за нею. Ой, він, мабуть, уже тут. – Жінка полетіла до вікна. – Уже приїхав! Давай виходь! І ще одне, дівчинко… Сама собі давай раду і не вплутуй нас у свої дурні проблеми. Ач, знайшла моду! Катається як сир в маслі, а все одно вибрикує!
І Таня пішла.
Ніхто ніколи не запитував у неї: «Як тобі живеться?».
А як їй живеться? Усі знають, що ліпше, ніж усім. Бо вітчим бере гроші за пологи, аборти, а їхній дім – повна чаша. А те, що Таня ходить, як злидарка, на це є причини: вона змалечку грубіянить матері. А тепер уже навчилась грубіянити поважному пану, який узяв її у свій дім, перекинувши на себе всі обов’язки з її виховання, одягання і взування. Та вона мала б поклони бити кожен день за те, що він для неї зробив. Але вона не кланяється, мама про це розказує всім, не скупиться на ляпаси. А ще мама називає її козлячим виродком. А одного разу навіть обізвала повією. Чому? Тільки Богу відомо, чому так називають дев’ятирічних дівчаток. Хоча одного разу мама обмовилась, що всі жінки повії, всі продаються, просто в кожної своя ціна. «А тобі ціна гріш, – сказала вона, – і помреш ти на вокзалі».
Уперше мама обізвала її козлячим виродком, коли вона тільки-но пішла до школи. Чому козлячим? Напевно, тому, що мама називала Тетяниного батька козлом. Це сталось узимку, минуло понад два роки відтоді, як тато зник, вони ще жили в старому дідусевому будиночку. Був сонячний день, і багато снігу. Таня взяла лижі, вийшла за ворота і побачила на лавці дуже худорлявого чоловіка з жовто-сірим обличчям і гострими вилицями, що поросли щетиною. Він сидів, завалившись спиною на паркан.
Побачивши Таню, чоловік обперся рукою об лаву і підвівся.
– Привіт… Давай допоможу застібнути, – сказав він, усміхаючись.
У тій скупій усмішці поєднувалися радість і смуток. Таня одразу