голову. Почулися кроки (хтось опускався сходами) – і двері відчинилися.
Юніс закохалася в цього чоловіка, щойно його побачила. Його зовнішність була досить непримітна, якщо розглядати кожну рису окремо: середній зріст, середня статура, каштанове волосся, приємне обличчя, два ока, два вуха, один ніс, рот. Але усе вкупі утворювало людину-шедевр. Чоловік схопив її за руку, немов рятуючи потопельника, й затягнув на сходи, де стояв сам. Трохи засапавшись від напруження та ентузіазму, він запросив дівчину йти за собою.
– Ви, напевно, Юніс. Приємно познайомитися. Називайте мене Бомбардир. Це моє прізвисько.
Офіс, куди вони зайшли, був на найвищому поверсі, просторий, світлий і дуже зручно обставлений. Полиці й шухляди вишикувалися попід стінами, три кабінки розмістилися біля вікна. Юніс заінтригували таблички, на яких написано «Том», «Дік» і «Гаррі».
– Це тунелі, – пояснив Бомбардир, помітивши спантеличений вираз на її обличчі. Юніс така заувага нічого не пояснила.
– «Велика втеча»? Стів Мак-Квін, Діккі Еттенборо, мішки бруду, колючий дріт і мотоцикл?
Юніс усміхнулася.
– Ви ж дивилися, чи не так? Чудовий фільм!
Він почав насвистувати музику з «Великої втечі».
Бомбардир підкорив серце Юніс. Ця робота просто створена для неї. Якщо їй не дадуть тут працювати, вона прикує себе до однієї з цих кабінок ланцюгами. На щастя, такого робити не довелося. Виявилося, достатньо й того, що вона дивилася «Велику втечу» і цей фільм їй сподобався. Бомбардир заварив чаю на крихітній офісній кухні, щоб відсвяткувати її нову посаду. Коли він виходив з кухні, почувся якийсь дивний звук. Цей звук походив від невеличкого білого з рудим тер’єра. Особливі прикмети – коричнева пляма навколо лівого ока, напівприпідняте вухо. Тер’єр рухався з допомогою дерев’яного пристрою на двох колесах, який штовхав, гребучи передніми лапами.
– Познайомся з Дуґласом. Моя права рука. Точніше, лапа.
– Вітаю вас, Дуґласе, – урочисто промовила Юніс і додала: – Наважуся припустити, Бадер[8].
Від утіхи Бомбардир гупнув кулаком по столу.
– Я знав, що ви саме та людина, котра нам потрібна! А як вам чай?
Під час чаювання з печивом (пес пив із блюдця) Юніс дізналася, що Бомбардир знайшов безпритульного Дуґласа ще цуценям після того, як його збила машина. Ветеринар радив приспати бідолаху, але Бомбардир забрав його собі.
– Я сам склепав оцей драндулет. Більше схоже на «запорожець», аніж на «мерседес», але ж працює.
Вони погодилися, що Юніс почне роботу на наступному тижні, зарплатня виявилася не такою вже й «жалюгідною», а обов’язки та повноваження вражали своєю широтою творчу натуру – «робити все, що буде потрібно». Юніс літала на сьомому небі від щастя. Вона вже зібралася йти, коли двері широко розчинилися й у кімнаті з’явилася колюча неприємна жінка. Вона мала такі гострі ніс, коліна та лікті, що, здавалося, ніщо не здатне їх пом’якшити, а обличчя