кана навколо маленького обійстя, вже розпустилася достатньо, аби приховати її від невсипущого ока сусідки – баби Райки. І слава Богу! Не бачить – то і не буде знову гудіти чоловікові, що «твоя Горпина годинами витріщається на що-небудь, або гав ловить, а діла робити не хоче…» Та ну його, те діло! Хіба усе переробиш? З досвітку до смеркання товчешся, світу білого не бачиш, а того діла менше не робиться… Та й допомоги нема ніякої, все на її руки. Чоловік хіба в полі працює, а так – усе більш у пана наймається на всеньке літо, а то й зимою коли… Добре хоч доньки обидві вже не в колисці – одній шість років, другій чотири скоро. Малеча, звичайно, але вже не так страшно хоч одних у хаті лишити – старша за меншою пригляне.
– Мамо! Оленка б’ється! – долинув крик з-поза хати.
Посидиш тут…
Побігла, розборонила, на обох нагримала. Повтирала фартухом носи; малі поторохтіли далі, тільки смуга за ними. Діти… Тільки і їхнього, поки ще не попідростали…
Вечоріє.
Треба далі йти щось робити…
І лише коли зорі повідкривали очі і без цікавості стали роздивлятися землю, Горпина знайшла час вийти і сісти під хатою.
Тиша тепер…
Ніч уже, спить малеча. А чоловіка не буде аж до п’ятниці.
Чи сумно їй одній? Та нема вдень коли сумувати, а вночі… Хіба вийде вона отак, посидить, на зорі подивиться, коли чоловік вдома? Одній теж непогано. Спокійно. Ніхто не кпинить тебе, не дорікає, нікому догоджати не треба…
А ніч така ясна, місячна, що хоч до ранку сиди.
Замріявшись, жінка геть не рахувала часу. Та і навіщо його рахувати? Весняні ночі короткі, скоро й сонце встане, а тоді – знову день і все спочатку. Коли ще можна відчути себе майже вільною? І в дівоцтві рідко коли вдавалося вивільнятися з-під пильного материного ока, а коли заміж вийшла – то й мови немає. Степан на десять років від неї старший, і серйозний чоловік. Порядок любить, і щоб все, як у людей. І бита була не раз, за те, що «погана господиня»… Хоча чим же вона за інших гірша? І корові, й поросятам дає раду, і городина родить, і діти ситі й здорові, хвала богові… Та все одно – не догодиш. І що тут сказати…
Але думки її вже відірвалися від звичного свого кола щоденних турбот і злітали високо – високо, аж туди, де дивилися на землю янгольські очі – небесні зірки. І так хороше було на серці, і так чомусь тужно…
Аж раптом якийсь різкий звук вирвав її із задуми: бемкнуло кілька разів голосно, ніби десь дзвін ударив. Аж підхопилася; але які ж дзвони уночі?
А тут ще й з боку лісу крик долинув – та страшний такий! Чи звіриний, чи людський. А ліс недалеко – ще дві хати, та й ліс, хатина їхня на самій околиці…
Не на жарт перелякавшись, Горпина похапцем перехрестилася й кинулася до хати.
Прошепотіла молитву перед іконою і сховалася на печі під рядниною, все ж сторожко прислухаючись до звуків знадвору.
Проте більше нічого дивного не вчувалося.
Заспокоївшись, жінка невдовзі заснула.
Ранок зустрів її рясною росою. Геть вимокнеш, поти притягнеш з того лісу рядно кропиви! Проте йти треба: поросятам маленьким кропива потрібна, щоб росли добре. А вчора так і не сходила. То ж треба йти хутко, поки діти не прокинулися.
Узяла рядно та й пішла собі.
Знайома галявинка, поблизу якої зазвичай кропиву різала, зустріла щасливим щебетом. Геть збожеволіло птаство від буйства весняного – такі пісні виводять, що куди там тим музикам! Постояла, заслухалася… Схаменулася швидко – треба ж кропиву різати. Зуби стисла, взяла рукою оберемок молодої кропиви. Ніби голками гарячими руку пронизало. Спочатку завжди боляче, поки руки не звикнуть. А потім притерпишся – і вже ніби й не помічаєш того болю.
Швидко старим серпом ціле рядно нарізала. І коли стала вже те рядно за кінці зв’язувати, раптом почула стогін. Насторожилася; тиша. Й коли уже вирішила, що приверзлося, стогін повторився знову.
Серце калатало від страху аж десь у горлі, але ноги вже самі обережно несли до кущів, звідки ті стогони долинали.
Підійшла, поглянула обережно – і сама охнула – людина лежить долілиць на землі.
Чоловік якийсь, як панич убраний.
Вже сміливіше розсунула гілки і підійшла ближче.
– Гей… Що з вами?
Панич враз стрепенувся і через силу повернувся до неї. Його бліде – ні кровинки в щоках – обличчя перекошене мукою.
Якусь хвилину мовчки дививсь на неї, а потім з аж сірих губ злетів якийсь шепіт, проте вона не розібрала ні слова.
– Що ви кажете?
Горпина вже забула про свій колишній страх і схилилася над незнайомцем.
– Сховай мене… Нагороджу, як забажаєш, тільки допоможи мені сховатися… Не повинні тут мене бачити…
– Та що з вами, пане?
– Розкажу все потім, тільки заховай мене… Не можна мені тут бути…
– От лихо таке… Та куди ж я вас заховаю?
Каламутні очі незнайомця на мить пояснішали.
– До