те, що я роблю, – знову посміхнувся він.
– А ти нічого гріховного не робиш. Просто хочеш втекти від мене. Хоча якраз це – гріх, тому що насправді ти йти не бажаєш, але силуєш себе. Навіщо? Хіба ти не хочеш просто лишитися зі мною і ні про що не думати? Гріх – тільки те, що ти сама вважаєш гріхом. І любити – це не гріх. Хіба тобі не хочеться крихту ласки?
Вона не змогла заперечити. Тим паче тепер, коли його губи ковзають легкими доторками по її шиї, а пальці вже розв’язують комір сорочки…
Вона більше не пручалася – ні коли він обережно знімав з неї одяг, ні коли поклав на свою постіль. Це було сном – тому що те, що відбувається, надто чудово, щоб бути правдою… Він не поспішав – він пестив її тіло, покривав його цілунками. Вона мліла і танула й тільки звивалася під його руками, боячись зайвий раз дихнути… І коли він нарешті взяв її, вона вже не знала, на якому вона світі…
А коли все закінчилося, то лише для того, аби початися знову. Тільки тепер вона вже ні про що не думала – і сама пестила його, спочатку несміливо, а потім все розкутіше. Він був чудовий… Відповідав на кожен її доторк, тремтів від її рук і стогнав від блаженства так само, як і вона… Його кучері ніжною хвилею лоскотали її шкіру, а від долонь його ішов струмінь тепла… Нічого подібного вона не переживала ніколи. Вони цілували і пестили одне одного знову і знову, майже не зупиняючись, то зливалися в одне, то роз’єднувалися, аби знову з’єднатися…
А коли нарешті зупинилися, то в обох уже не було сил.
Вона лежала у нього на грудях.
– Дивна ти… – раптом тихо сказав він.
– Чому дивна?
– Віддаєшся не тільки тілом, а і всією душею…
– А це неправильно?
– Це чудово… У мене ще не було такої.
Щось схоже на ревнощі пройняло її серце.
– А багато у тебе було жінок?
– Вони не такі, як ти…
Знадвору долинув рев корови.
– Мабуть, уже пізно… Мені треба йти.
– Не пізно, рано… Ще не йди.
– Не можу… Їсти дітям треба зварити.
Він нарешті відпустив її.
Похапцем вдяглася, підхопила свій очіпок – і до дверей.
Сліпуче сонце вдарило в очі. Дійсно, рано… Корова і свині мало не розвалюють повітку, а голодні діти граються перед хатою.
Що це було?
Що це було з нею…
Поки поралася, поки їсти готувала і робила свою щоденну роботу, думки ніяк не полишали минулої ночі. Як це могло статися? Вона завжди була порядною жінкою, і за все життя знала лише одного чоловіка – Степана. Навіть в дівоцтві ні з ким іншим не цілувалася… То як вона могла зважитися на зраду? Що було такого в незнайомцеві, що змусило її про все забути, геть втратити голову? І чому, як вона себе не картає, а все одно згадує знову і знову все, що цієї шаленої ночі відбувалося, і солодко озивається все тіло на ті думки гріховні?
Давно вже пора було б віднести Гнатові їсти, але вона ніяк не могла зважитися зайти туди, де кожна пилинка була свідком її зради…
Лише десь по обіді зважилася – все-таки, не сидіти ж йому голодному!
Але клуня