ще для чого…
– Хіба що в клуню?
– Тоді в клуню…
Коли поранений простягнувся долі, важко дихаючи, Горпина метнулася до хати і принесла в глекові холодної води. Чоловік жадібно припав до глека і за мить лишив його порожнім.
Кілька оберемків старого сіна, вкриті рядном, перетворилися на непогану постіль незнайомцеві, куди він відразу ж і звалився, закривши очі.
Горпина вийшла з клуні і перевела подих. Руки все ще зрадливо тремтіли.
Але треба було робити щось далі, не лишати ж його так, а то ще помре! Якщо він не хоче нікому потрапляти на очі, тоді доведеться самій промити рану.
Повернулася з чистими ганчірками і старою сорочкою – хай і латана, та все ж чиста.
– Пане…
Він відкрив очі і повернувся до неї.
– Дайте я промию вашу рану.
– Пусте…
– Ні, не пусте. Треба промити.
Він більше не пручався; підвівся і допоміг стягнути з себе сорочку, що перетворилася на лахміття.
Якомога обережніше, вона витерла мокрою ганчіркою йому груди довкола рани. Тепер вона ясно бачила, що це справді сильний опік.
– Ви попеклися? – запитала обережно.
– Так сталося… – тільки й була відповідь.
– Я зараз вас перев’яжу.
Трохи неслухняними руками Горпина якось наложила пов’язку. Було ніяково торкатися тіла незнайомого чоловіка, до того ж таким гарним було це тіло… Шкіра біла і ніжна, як у дитини.
– Одягніть ось сорочку. Вона, правда, проста, але…
Горпина не договорила, перехопивши його погляд. Чому він дивиться на неї так дивно?
Мовчки дозволив одягнути себе в запропоновану одежину і знову опустився на свою постіль.
– Ви, може, їсти хочете?
Незнайомець лише заперечно похитав головою.
– Мені відпочити потрібно…
– Звичайно, спіть собі. Коли чогось треба, я надворі.
Чоловік раптом посміхнувся.
Горпина на якусь мить зупинилася, задивившись на нього. І як вона відразу не помітила, який він гарний? Вродливе обличчя і очі – на пів того обличчя. Кучері чорні на високий білий лоб падають. І дивиться так…
– Дякую.
Вона ніби прокинулася.
Ховаючи очі, зібрала бігом своє шмаття – й сорочку його прихопила – і чкурнула геть.
Цілий день, метаючись по подвір’ю, ніяк заспокоїтись не могла. Купу роботи переробила – ще й прати до ставка пішла.
Вона раніше ніколи не бачила такої матерії, з якої була ця сорочка зроблена – тонка й міцна, вона ніби аж переливалася. Шкода, що порвана – мабуть, купу грошей коштує… Хто ж цей дивний чоловік? Тільки пан якийсь. Руки в нього панські – вона помітила – пальці, як у дівчини, і долоні гладенькі, без мозолів. Вона сама ніколи не могла такими руками похвалитися. Тоді звідки ж він прийшов? І чого мусить від когось ховатися?
Цікавість упереміж з неясним страхом не давали їй спокою; двічі вона обережно зазирала до клуні, але він спав. Лишила ще води і хліба, й вийшла тихенько.
А коли звечоріло, страхи