тож мій син потребував «Фінлепсин» так само, як я – ще однієї дірки в задниці. Проблема в іншому. І полягає вона в тому, що, хай як старався впродовж літа 2015-го, мені так і не вдалося позбутися нав’язливої думки, а чи не міг «Фінлепсин» пригнітити – або взагалі знешкодити – те, що вгніздилося в голову Тео? Те, що на повну силу виявилося рівно через шість тижнів після візиту до Вікторії Наумової? Не знаю. І саме це незнання лишає вузьку шпарину для пекучих сумнівів. А раптом?.. А може?.. А що як «Фінлепсин ретард» заглушив би Теодорові сни, тож на тому все скінчилося б?
Ще одне запитання, на яке ніколи не отримаю відповіді. Ще один хробак, який до смерті – а може, й після неї – точитиме мою душу.
24
Наступної ночі я бачив сон. Уві сні
я прокинувся від оглушливого завивання вітру. Стугоніло так, наче за вікнами спальні бушувала піщана буря. Атмосфера тиснула на барабанні перетинки, моє відображення у трельяжі навпроти ліжка розмазувалося й тремтіло, і я майже відчував, як щось сухе батогами хльоскає по стінах будинку. Я глянув праворуч. Єви не було – її частина ліжка лишалася розстеленою, але не зім’ятою. Вікно затоплювала чорнота, перетворюючи його на декоративну нішу. І тоді з коридору – з-за дверей спальні – долинув дитячий плач. Приглушений, але достатньо гучний, щоб пробитися крізь завивання бурі.
Я встав з ліжка, потягнув двері на себе й, не чекаючи, поки очі адаптуються до пітьми, ступив у коридор. От тільки опинився не в коридорі. Я потрапив до велетенського, погано освітленого приміщення без вікон. Світло падало звідкись згори за моєю спиною, нерівними плямами лягаючи на темно-бурі стіни. Стіни виглядали горбкуватими й такими високими, що стеля ховалась у зеленкуватій тіняві. Кам’яна підлога неприємно холодила ступні. Якби не клекіт вітру, я б подумав, що провалився в якусь печеру.
За двадцять кроків від себе побачив Теодора. Хлопчак стояв спиною до мене. Він не рухався й, задерши голову, тупився перед собою. Мене кинуло в жар, бо… це вже було. Я це вже бачив. Через мить пополотнів: за метр від сина хтось височів. Світло не досягало туди, і я розрізнив лише силует. Чоловік. Високий. Схоже, він щось говорив Теодорові.
Я гукнув:
– Тео!
Малюк не почув мене. Щемке бажання схопити сина під пахви й відтягти від того, хто стовбичив у темряві, перебороло страх, але я не зрушив з місця. Ступні неначе примерзли до кам’янистої долівки. Приміщення поширшало й тепер здавалося безмежним.
Я набрав у легені побільше повітря:
– Тео, не слухай його!
Безрезультатно.
– ТЕО-О-О!
Нарешті Теодор повільно повернув голову та подивився на мене через плече. І тут я похолов від страху. Зрозумів, що це не мій син, це не хлопчик узагалі, це щось… слизьке й драглисте, схоже на внутрішній орган, геть не призначене для огляду в сонячному світлі.
Більше я нічого не встиг роздивитися і
з хрипом прокинувся.
Частина 2
I’m not really bad, I’m just made up of bad things[14].