у слухавці, до якого ви звертаєтесь раз на рік для активації щойно придбаного софту. Крім того, розмови записують, якщо вам справді це так потрібно, підійдіть до мого супервайзера і…
– Це не стосується вашої роботи в Zoom Support, – обірвала мене Торнтон.
Я клацнув зубами. Якого хріна?! Звідки їй відома назва компанії, де я працюю?
– Звідки ви знаєте… – я смикнув кадиком і помовчав. – Ви таки з ФБР?
Не може бути, не може бути! – загупало в такт із ударами серця в голові.
– Так, – підтвердила шатенка.
Однаково не повірив. Чи то пак не хотів повірити.
– Хай так. Але це не Америка, – я обвів рукою будинки з північного боку Соборної. – Це – Україна. І я можу послати вас на хрін і піти додому.
– Можете, – кивнула американка. – Звісно, можете. Проте я наполягаю на розмові. – Я майже махнув рукою, намірившись відштовхнути Ґарета й рушити своєю дорогою, коли Ліза Джин Торнтон додала: – Це передусім важливо для вас, пане Белінськи.
Щось у її голосі насторожувало. Я відчував, що чоловік не стане мене затримувати, якщо вирішу піти. І водночас щось у очах Лізи – незвичних димно-золотавих очах, що виглядали значно старшими за доглянуту шкіру на руках та обличчі, – втримувало. Ті очі неначе промовляли: вислухай, поговори, інакше потім буде гірше. Тамуючи нервозність, яка набирала сили та ризикувала вийти з-під контролю, я зиркнув на наручний годинник. 9:17. Напередодні Тео знову погано спав – тричі за ніч, хлипаючи, прокидався. У неділю малюк клював носом, і ми з Євою вирішили не вести його в понеділок до дитсадка. Після нападу 13 квітня ми часто залишали його вдома, побоюючись, що щось подібне може повторитися за нашої відсутності. Робочий день Єви починався о 10:00. Отже, щоб дружина встигла дістатися до «Чорної перлини», я мусив прийти додому не пізніше, ніж за чверть десята. Час іще був.
– Гаразд. – Я показав побілілою від холоду й тремтячою рукою на вхід до підземного переходу. – У вас десять хвилин. Ходімо.
Ми перебралися на протилежний бік Соборної, піднялися трохи вгору й зайшли до Mon Cafe. Кав’ярня щойно почала працювати, столики стояли порожні. Бармен сонно привітався з нами з-за стійки, я пробурчав «доброго ранку» у відповідь і провів американців углиб зали, подалі від вікон на Соборну. Ми розсілися на П-подібному темно-фіолетовому дивані, висока спинка якого повністю ховала нас від решти кав’ярні. Ліза Джин замовила салат «Мікс із сьомги» та пляшку мінеральної води, Ґарет Джонсон попросив каву з молоком і круасан, а я обмежився імбирним чаєм.
Не чекаючи, доки принесуть замовлення, Ліза Торнтон узялася до справи:
– Ви знаєте, хто такий Маріо Таярані?
Я заперечно мотнув головою.
– Ні.
– Серхіо Вігліоне? – Ґарет Джонсон зняв окуляри й втупився в мене. Його очі виявилися балухатими, водянисто-багряними, схожими на достиглі вишні.
– Пробачте, вперше чую ці імена.
Ліза та Ґарет перезирнулися. Я спідлоба стежив за ними, і, судячи з пісних виразів облич, зрозумів, що