простягнутого iPhon’а на американку. Її очі невідчепно стежили за моїм обличчям. Я спохмурнів. Оскільки Торнтон показувала лист зі свого мобільного телефона, то це означає, що той надійшов на її скриньку або на скриньку, до якої вона має доступ. Але я ніколи нічого не писав Лізі Джин Торнтон! І тим більше не міг нічого написати про якогось Таярані та його доставку, бо вперше почув про нього хвилину тому!
– Це якась нісенітниця, – перелякано блимаючи, сказав я. – Я цього не писав. Не надсилав цього листа.
– Кому, крім вас, відкрито доступ до вашого поштового клієнта?
– Та нікому… здається. Що в тому листі?
Американка вдала, що не почула запитання, й дістала з теки ще кілька аркушів.
– Де ви були в середу, 27 травня, о… – вона зазирнула в записи, потім повернула голову до напарника: – Яка різниця в часі між Вашингтоном і Києвом?
Ґарет Джонсон дивився у вікно повз моє вухо:
– Сім годин.
– Уперед? Назад?
– Уперед.
– Е… отже, де ви були в середу, 27 травня, о десятій вечора. Чи, якщо точніше, о 22:05?
Я наморщив лоба, пригадуючи.
– Середа… це… стривайте, – я затараторив: – Це минула середа? На роботі. У ніч із середи на четвер я був у офісі Zoom Support. Того дня моя зміна почалась о 21:00. Зрозуміло, я не пам’ятаю, з ким спілкувався о 22:05, але я сидів на робочому місці. Усі розмови записують, і ви легко…
Торнтон знову мене перебила:
– Мене не цікавить, з ким ви говорили в цей час у кол-центрі. Мене цікавить, чи перебували ви в цей час у себе вдома.
– Ні. Точно ні. І це легко перевірити.
– Добре. Тоді хто був?
Цього разу напружуватись не довелося: якщо ніч із середи на четвер я провів у кол-центрі, то вдома сиділа Єва з Теодором.
– Моя дружина… та мій малолітній син.
– Хто ваша дружина? Ким вона працює?
Це вже занадто.
– Стоп! – я відкинувся на спинку дивана й виставив руки долонями вперед. Почувався, наче пілот, який відчайдушно намагається відновити контроль над літаком, що валиться у плоский штопор. – Пригальмуйте! Давайте ви спершу поясните, що сталося, а тоді розпитуватимете, чим займається моя дружина.
Офіціантка принесла замовлення. Ліза Торнтон почекала, доки дівчина відійде, потім двічі торкнулася пальцем екрана смартфона, що лежав поміж нами на столі, й повернула його до мене. Я побачив той самий лист – із темою TAYARANI DELIVERY – тепер уже відкритий.
– У середу, 27 травня, о 22:05 за київським часом із вашої електронної скриньки на публічний e-mail Вашингтонського відділення ФБР надіслали лист із попередженням.
Я краєм ока зиркнув на iPhone – на рядок із вказівкою отримувача:
– Попередженням про що?
– Про наміри колумбійського ультраправого бойовика Маріо Таярані та підконтрольного йому злочинного угрупування Los Rastrojos[18] переправити до США велику партію кокаїну та кокаїнової пасти. Більшість наркотиків із Колумбії потрапляє до США так званими «атлантичними каналами» – через Орландо, Нью-Йорк