діставалося дуже мало, бо все цінне, що було, люди ховали у рідну землю.
– Але як же ці скарби, – запитав я, – так довго не могли знайти, коли їх можна було легко виявити за допомогою таких надійних покажчиків? – Граф посміхнувся, і губи, піднявшись, якимось дивовижним чином оголили ясна з довгими, гострими, як у собаки, зубами. Потім відповів:
– Тому що наш селянин у глибині душі – бовдур і боягуз! Ці вогні з’являються лише однієї ночі, а цієї ночі жодна людина у наших краях не висуне і носа зі свого помешкання без крайньої на те потреби. До того ж, ясновельможний пане, якщо б навіть хтось це і зробив, то він не знав би, як вчинити. І навіть той простолюдин, котрий, як ви розповідали мені, позначив те місце, де був вогонь, не знатиме, де його шукати вдень – попри те, що він сам його позначив. Б’юся об заклад, ви не зможете знайти ті місця знову!
– Тут ви маєте рацію, – відповів я. – Я навіть гадки не маю, де їх шукати.
Після цього ми перейшли до інших тем. Нарешті граф мовив:
– Нумо розкажіть мені про Лондон і той будинок, який ви для мене знайшли!
Вибачившись за свою недбалість, я пішов до моєї кімнати, щоб дістати папери з валізи. Упорядковуючи їх, я почув у сусідній кімнаті бряжчання порцеляни та срібла, а проходячи через неї, побачив, що зі столу прибрали посуд і засвітили лампу, бо на той час вже сутеніло. Лампу засвітили і в кабінеті, тобто у бібліотеці; я застав там графа, який лежав на дивані і читав, причому не що-небудь, а Англійський путівник Бредшоу. Коли я увійшов, він прибрав книги та папери зі столу, і ми поринули у всілякі плани, документи і цифри. Графа цікавило буквально все, тому він засипав мене величезною кількістю запитань про будинок та його околиці. Видно було, що він доклав максимум зусиль, щоби заздалегідь дізнатися якомога більше про свій майбутній маєток, бо наприкінці стало ясно, що він знав про предмет нашої розмови набагато більше, ніж я. Коли я вказав йому на це, він відповів:
– Так, друже мій, але чому б ні? Коли я приїду туди, то буду сам-самісінький, поряд не буде мого друга Харкера Джонатана, щоб виправляти мене і допомагати; о, перепрошую! Джонатана Харкера – тут я за нашим звичаєм поставив прізвище перед ім’ям. Він перебуватиме в Ексетері, на відстані багатьох миль і, можливо, працюватиме над офіційними паперами разом з іще одним моїм приятелем, Пітером Хокінсом. Ось так!
Ми почали з усією ретельністю вивчати справу купівлі маєтку в Перфліті. Після того як я виклав йому факти, заручився його підписом під необхідними документами і написав супровідного листа, щоби усе це надіслати містеру Хокінсу, граф спитав мене, як це я примудрився натрапити на таке підходяще місце. У відповідь я зачитав йому зроблені мною у той час нотатки, котрі я й наводжу тут:
«У Перфліті, на якомусь путівці, я наштовхнувся саме на те, що, здається, і потрібно було знайти, до того ж там висіло уже добряче вицвіле оголошення про продаж цього маєтку. Саме місце огороджено високою стіною, збудованою у старовинному стилі з величезних кам’яних