померлими, не є схильним до веселощів. Більше того, стіни мого замку зруйновані; майже скрізь панує морок, а вітер дихає холодом через розбиті парапетні стінки та вибиті шибки. Я люблю прохолоду і тінь, люблю бувати, коли забажаю, наодинці зі своїми думками.
Не знаю чому, але ці слова суперечили виразу його обличчя, а може, сама форма обличчя надавала його посмішці лиховісного та похмурого вигляду.
Незабаром граф, вибачившись, полишив мене, попросивши до того скласти докупи усі мої документи. Якийсь короткий час його не було, тож я почав придивлятися до книжок, що були довкола мене. Однією з них був атлас, відкритий – ясна річ – на Англії; схоже було, що саме цією картою користувалися найбільше. Поглянувши на неї, я побачив, що деякі місця обведені маленькими кружальцями, а придивившись, помітив, що одне з них було поблизу Лондона з його східного боку – вочевидь там, де знаходився новий маєток графа, а двома іншими були Ексетер і Вітбі, що на Йоркширському узбережжі.
Проминула, мабуть, ціла година, перш ніж граф повернувся.
– Ага! – сказав він. – Усе ще сидите над вашими книжками? От і добре! Але вам не слід працювати увесь час. Ходімо, мене сповістили, що вечерю подано.
Він узяв мене під руку, і ми пішли до сусідньої кімнати, де на столі на мене чекала розкішна вечеря. Граф знову вибачився, бо вже встиг пообідати, коли був у від’їзді. Але, як і минулої ночі, він усівся поруч і теревенив про те і се, поки я їв. Як і минулої ночі, я курив сигару, а граф сидів біля мене, невимушено розмовляючи і ставлячи запитання на всілякі теми, а тим часом година линула за годиною. Я здогадувався, що вже дуже пізно, але нічого не казав, бо відчував себе зобов’язаним всіляко задовольняти бажання мого господаря. Спати мені не хотілося, оскільки вчорашній тривалий сон зміцнив мої сили, але все одно я не міг не відчути того ознобу, який зазвичай охоплює людину з наближенням світанку, котрий – по-своєму – є схожим на зміну відпливу на приплив. Кажуть, що люди на межі смерті часто помирають удосвіта або у проміжку між відпливом і припливом; кожен, хто, подібно до мене – змореного і прикутого до свого місця почуттям обов’язку, – мав змогу відчувати цю зміну в атмосфері, здатен у це повірити. Раптом почувся крик півня, що з надприродною пронизливістю долинув до нас через чисте вранішнє повітря, і граф Дракула різко схопився на ноги:
– Оце так! Знову засиділися до ранку! Яка ж це недбала нечемність з мого боку – так довго змушувати вас не спати. Вам слід зробити ваші розповіді про дорогу моєму серцю Англію, мою нову країну, менш цікавими, щоби я мав змогу помічати, як швидко плине час.
І, чемно вклонившись, він пішов.
Я увійшов до своєї кімнати і підняв штори, але це було ні до чого, бо моє вікно виходило у двір; тож все, що я зміг побачити, – це червонувато-сіре передсвітанкове небо. Тому я знову опустив штори і зробив запис у щоденнику про день, що проминув.
8 травня. Починаючи писати цей щоденник, я побоювався багатослівності, але тепер