її.
– Що ти вже надумав? – підозріло запитав чех.
– Сельва! – рішуче випалив я.
– Що? – не зрозумів Ян.
– Амазонас! – упевнено карбую. – Поки в Андах іде дощ, ми організуємо вилазку в незаймані ліси Амазонії!
Я повернув карту до Яна й тицьнув пальцем у Пуйо (Puyo), містечко на рубежі велетенської Амазонської рівнини, єдина дорога до якого проходила через Баньос. Саме із цього місця п’ять століть тому вирушила в похід джунглями велетенська експедиція Гонсало Пісарро.
Великий завойовник Перу Франциско Пісарро (про нього ще йтиметься пізніше) 1539 року призначив свого брата Гонсало Пісарро губернатором провінції Кіто, висунувши єдину вимогу: його братуха має дослідити та підкорити неприступні ліси, що розкинулись на схід від іспанських володінь. Честолюбний Гонсало закачав рукави й із піонерським завзяттям почав готуватися до експедиції. Він ще не знав, що на нього чекає попереду.
До того часу конкістадори (і під проводом Франциско Пісарро у Перу, і під керівництвом Ернана Кортеса у Мексиці) пересувалися та вели бої переважно в горах і сухій пустельній місцевості з приємним помірним кліматом. Виступ Гонсало Пісарро став першим великим походом у справжні тропічні джунглі. До того про велике «зелене пекло» на сході за Андами іспанці знали лише з розповідей індіанців.
Тож після року приготувань, які проковтнули все багатство губернатора, Гонсало Пісарро вирушив у невідоме. Його загін, чудово споряджений та укомплектований, налічував двісті іспанців і чотири тисячі індіанців-носильників. Запаси провіанту забезпечили безліччю лам, свиней і коней. Експедиція успішно подолала передгір’я та гірські масиви Анд і вступила в низинні ліси, де іспанці стикнулися з найстрашнішим ворогом за всю історію конкісти – амазонськими джунглями. День за днем вони продиралися крізь суцільні хащі. Страшенна задуха, хижі звірі, хмари комарів і паразитів терзали їх щодня. В’ючні тварини та гірські індіанці, незвичні до тропічного клімату, стосами гинули від невідомих хвороб.
Затим почався голод. Аби полегшити собі шлях, іспанці збудували на березі невідомої річки біля підніжжя Анд бригантину, на яку повантажили кілька десятків хворих товаришів і все спорядження. Здорові учасники експедиції пішки йшли вздовж берега, одначе через декілька днів вони вкінець захиріли та змушені були спинитися. Пісарро наказав розбити табір і прийняв ризиковане рішення: дізнавшись від індіанців, що неподалік, на берегах річки Напо, є поселення, він відрядив туди на бригантині п’ятдесят іспанців із наказом добути провізію та привезти її до табору. На чолі загону Пісарро поставив молодого честолюбного офіцера Франциско Орельяну.
Проте кораблеві не судилося повернутися. Минали дні й тижні; люди повільно конали від виснаження. Зрештою Гонсало Пісарро зрозумів, що дожидатися Орельяну марно, і зважився на відчайдушний крок: вирушив назад до Еквадору…
Через шістнадцять місяців після того, як помпезна експедиція вирядилася